***
Жила-була собі дівчинка Василинка. Ніколи не журилася, а сміятися вміла так дзвінко, наче то лунав чарівний дзвіночок. Люди любили сміхотунку і називали лагідно Веселинкою.
Більше за все цікавили дівчинку казки, що їх оповідала донечці матуся, як тільки випадала вільна хвилинка. Та Веселинці цього було замало. Отож, коли батьки передплатили їй газету “Казковий вечір”, дівчинка навчилась читати та й взялася сама до казочок.
Минав час. І ось дізналася завзята читачка, що цього літа в улюбленої газети іменини! Зраділа Веселика, дзвіночком задзвенів її веселий сміх:
– Знаю, знаю, що подарую іменинниці – квіти з чудового лужка за нашим садочком!
Там щоліта розцвітали поміж трав білі ромашки, яскраві гіацинти, дикі гвоздики, маки, запашні квіти чебрецю, материнки, сині і рожеві дзвіночки і багато інших, які знала й любила Веселинка. Ясна річ, вона не збиралася зривати своїх улюбленців – хотіла намалювати їх. Але чомусь лужок не поспішав зацвітати.
– Потрібен дощик, щоб рослинки набралися сили для цвітіння, – пояснила неня.
Що ж робити? Як допомогти лугові розквітнути?
Неподалік віддзеркалювала безхмарне небо річка Південний Буг.
Недаремно кажуть, що назва Буг походить від слова Бог – чарівна річка! Отож, синьоока, почувши про турботу Веселинки, здійняла зі своїх рясних хвильок легеньку хмаринку, яка полинула на крилах теплого вітерця до лугу.
– Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику!.. – радісно заплескало в долоньки дівчатко.
Хмаринка розсипалася по траві маленькими іскринками, але тільки ледь-ледь зросила траву.
– Мало нас, мало нас, – шепотіли вони.
– І тільки дівчинка торкнулася їх долоньками, як і сама стала меншати й меншати і скоро пірнула з головою в різнотрав’я.
– Ой, де це я? Що зі мною? – здивувалася вона своїй пригоді. Її голосок звучав так тихо, що його почув тільки блакитний метелик, погойдуючись на вершечку травинки:
– Ти доторкнулася до зменшувальної дощинки – вона одна така була в хмарці – і стала малесенькою Краплинкою.
– Краплинка, – вперше зітхнула дівчинка, – але я не можу напоїти квіти, щоб вони розцвіли.
– Не сумуй, – заблискотіли іскринки-дощинки. – Тобі допоможе Сонечко. А зараз нумо гратися в піжмурки!
Веселинку-Краплинку не довелось умовляти – вона ж бо любила ігри. Які тут веселощі почалися! Дощинки блискотіли в травах всіма барвами веселки, сяяли оченята їх нової подружки, і дзвенів дзвіночком її веселий сміх.
Але дощинки все меншали, меншали, і ось усі десь поділися.
– Де ж ви сховалися, дощинки, я не можу відшукати, – розгубилася Веселинка-Краплинка.
– Ми поспішаємо до Сонечка, воно кличе на — а — с — с, – почувся тихий шепіт понад лугом, – линь з нами!
– Полетіли, – підставив крильця блакитний метелик.
Веселинка-Краплинка зраділа запрошенню, і вони знялися у височінь. Метелик ледь чутно шурхотів крильцями, злітаючи все вище і вище. Луг перетворився в зелену крапочку, а річка – в тоненьку синю рисочку, а потім вони зовсім зникли з очей. Довкола була тільки блакить. Та ось, нарешті, мандрівники побачили золоту оселю Сонця.
До неї вели осяйні сходи, що легенько погойдувалися в повітрі.
– Ось тут я відпочину і почекаю тебе, – метелик сів на нижню сходинку. – Біжи ж, не затримуйся, Краплинко, і, які б дива не побачила, не забувай про наш спраглий лужок.
Кинулася веселунка по сходах до променистого палацу, а Сонечко їй назустріч:
– Знаю твою скруту, Веселинко! Та це горе – не біда. Можна йому зарадити!
– А як? – усміхається гостя.
– Ось опущу свої промені нижче до Південного Бугу, зігрію його цілющу водичку – здійметься пара, збереться в дощову хмару і попливе з вітерцем понад лугом.
Піде рясний дощ, і незабаром луг заквітує – ти тільки усміхнись до нього. А зараз ходімо до моєї оселі, подружко.
– Подружко? – зашарілася Краплинка.
– Так, ми друзі, адже ти, Веселинко, теж зігріваєш світ своєю усмішкою, – пояснило променисте і повело дівчинку до просторої зали, стіни якої були мапою світу з багатьма прапорцями.
– Це прапори усіх держав. Якщо десь потребують моєї особливої уваги, прапорець яскраво спалахує і я приходжу на допомогу. А прапор України знайдеш?
Очі дівчинки розбігалися та ось натрапили на улюблені кольори – жовтий і блакитний. Прапорець виблискував ніжними барвами.
– Україна скоро відзначатиме свято своєї незалежності, – поважно зауважила україночка.
– Отож, з цієї нагоди хочу щось подарувати тобі, – і Сонечко повело дівчинку до іншої кімнати. Яких див там тільки не було: золото, самоцвіти і ще багато-багато усіляких дивовиж!
– Ой, – спохватилася дівчинка, – та на мене ж метелик очікує.
– Що ж, поспішай, але подарунок вибери, – посміхнулося Сонечко, – чого хочеш?
– Ось цю веселкову стрічку на згадку, і для метелика вона не важка.
– Бери, Веселинко! Ця стрічка чарівна і принесе тобі щастя, – засяяло Сонечко.
Попрощалися, як добрі друзі, і ось Краплинка вже квапиться до метелика. Ще мить – і вони спускаються на землю. Ось і лужок, а над ним синя дощова хмара. Метелик швидше заховався під лопушок, а Краплинка загукала радісно:
– Спасибі тобі, Сонечку!
Сипонув дощ, розправилися стеблинки, листочки, а дівчинка підросла і знову стала такою, як раніше.
Ішов дощ, розцвітали квіти. Веселинка поспішала приготувати олівці, фарби, щоб намалювати святковий букет.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Казки Михайла Стельмаха – велика підбірка для дітей
