Бабця повела Чепіжного вуличками, де пахло капустою і ваксою для черевиків, вивела його на другий поверх, трьома ключами відімкнула двері. Чепіжний мало не задихнувся: котячий дух був настільки міцний, що Чепіжний завагався йти далі.
— Прошу, прошу,— співала бабця. Чепіжному відкрилася чудесна котяча панорама: коти сиділи, спали, гралися на підвіконні, на столі, на шафі, навіть один примостився на люстрі.
Зачувши хазяйку, котяче царство позривалося зі своїх місць і зустріло її таким дружним котячим гімном, що Чепіжний затулив вуха.
— Куди ви мене привели? Я ж вам сказав: мені потрібен собака на вовка! З котами — я ще такого не чув, щоб на вовків ходили!
— Прошу в сусідню кімнату,— заспокоїла бабця Чепіжного.
В сусідній кімнаті біля каміна на кожушині лежала жовто-сіра мрія Василя Чепіжного! Від могутніх лап, могутніх грудей до могутньої морди на Василя дивилося те, на чому він, не думаючи, і зробив свій вибір.
Віз її,— а це була вона,— Чепіжний в колясці, як принцесу. Кілька разів на автобусних зупинках, де було побільше народу, гальмував, довго пив у буфеті воду, неквапно повертався до мотоцикла, проштовхувався крізь захоплений, здивований натовп і віз своє щастя далі.
— Дивись! — сказав він жінці.— Вовкодавиха. І скоро цуценят приведе! За півроку виростуть, оточу я з ними Сіроманця, а потім і продам на тому ж базарі в Києві,— з руками одірвуть! Налий їй молока.
Сашко задихався і заморився — більше години вони бігли з Сіроманцем лісом до глинищ. Ті глинища були покинуті у яру давно. Ніхто не навідувався до них уже роками. Ще після війни люди возили звідти глину на хати: світло-жовту, червону, брали й білу. Але то було давно. Тепер глинища позаростали шипшиною, глодом, усім колючим, що тільки росло на світі.
Туди і привів Сашко Сіроманця.
— Будеш отут жити. Тут тебе ніякий Чепіжний не знайде.
З глиняних глибоких нір дихало вогкістю і пусткою. Сашко вибрав підходящу для Сіроманця нору, розчистив її трохи лопатою, нарвав пирію, настелив, ліг сам:
— Тепло і тихо, і на голову не буде крапати.
Сіроманець заліз і собі, обнюхав стіни, сів поруч з Сашком.
— Поки поживеш тут. А далі будемо думати. Треба, щоб минув якийсь час. Потроху-потроху я підготую батька, щоб ти перейшов жити до нас додому. Чого ти сам будеш тинятися? Зграю твою перебили, лишився ти сам, дійсно, як вовк,— будеш жити у нас. На харчі я тобі зароблю, сяду на все літо на трактор — от тобі і харчі, ще й лишиться! Не треба, Сіроманцю, лише падати духом. А житимеш у нас — Чепіжний тебе пальцем не торкне.
Вовк слухав, поклавши морду на лапи, заплющив очі, задрімав.
— Олександре Степановичу,— молив Чепіжний Сашкового тата,— благаю вас: одну тільки ямку! Там такі чагарі, що не те що худоба — танк не пролізе. А Сіроманець, я певен, буде рятуватися в тих чагарях, іншого виходу в нього нема: а тут йому і ямочка, тільки — шух! І Сіроманець у нас у кишені.
— Ви б, Василю Дмитровичу, краще подумали, що нам робити з дикими кабанами? Розплодилося їх, як не знати чого, картоплю в полях риють, а що з кукурудзою вони роблять? А лосі сосняки нівечать! А вашому товариству очі муляє Сіроманець!
— Ваша правда, Олександре Степановичу, настав час добиратися і до лосів, і до кабанів. То не було жодного у наших краях, а тепер розвели на свою голову. Доберемось! Сіроманець, ох, якби ви знали, як він сидить мені в печінках, спати не можу, жити не можу, як подумаю, що він ще ходить по світі, щоб ти був удавився тією моєю козою! Одну лише яму, Олександре Степановичу, земля ж замерзає, сніг на носі!
З киркою і лопатами злізли з мотоцикла і підійшли до тернових чагарів.
— Як ти його в чорта пролізеш крізь них? — засмучено сказав Побігайло.
— Да-а… — похитав головою Чепіжний. — Але спробуємо!
— Я не полізу,— сказав Шевчук,— що я дурний лізти в оце тернове пекло? Лізь ти першим і вилізь назад, а я тоді побачу твою одежу і пику!
— Лізь, лізь! За мною!
— Що я тобі, гадюка чи вуж? — впирався Шевчук.— Який це тобі розумник сказав, що саме в ці кущі зайде Сіроманець, щоб спеціально упасти в нашу яму?
— А-а! Багато розумієш! — Чепіжний пішов на приступ. Нагнув голову, укрився полою плаща і повільно посунув уперед.
Нарешті чагарі було взято, і всі троє заходилися довбати вовчу яму.
Видно, ця робота була аспидною.
— А будь ти неладна! — кричав Побігайло.— Який мене чорт затягнув сюди? Ґвалт — око виколов!
— Вухо проштрикнув! — ревів, плачучи, Шевчук.— Інвалідами вийдемо звідси, як іще вийдемо!
— Копай, копай! — скреготав зубами Чепіжний.— Он сніг у повітрі літає.
До вечора яма була викопана. Чепіжний прикрив її тоненьким пруттям, зверху притрусив сухою травою:
— Все. Будемо сподіватися, що труди наші недаремні.
— Щоб ти, Василю, та був сказився з цією ямою. Як мене жінка такого тільки в хату впустить: подертий, живого місця нема на мені, сіроманець я бідний та нещасний! — бідкався Шевчук.
Для Сашка настали дні щастя і тривог. Сіроманець проводжав його лісом до школи, зустрічав його на узліссі. Одного дня Сашко відкрив, що Сіроманець сліпий. Він показав вовкові кольорові малюнки різних звірів у журналі “Натураліст”: Сіроманець дивився кудись у просторінь, в одну точку.
Сашко заводив журналом перед його очима: ніякої уваги. Сашко підняв над головою яблуко:
— Ну, подивись, що це у мене в руці, подивись!
Вовк ліг на землю і тихо заскімлив.
— Ти що, вовчику, не бачиш, ти сліпий?
Сашко провів рукою по очах Сіроманця — той не змигнув. Лизнув лиш Сашкову руку.
— А як сніг упаде, стане видно твої сліди, що ході? Живи в гнилищі і нікуди не виходь. Сьогодні я поговорю з батьком.
— Мамо, тато де?
— Поїхав.
— Куди?
— В район на конференцію.
— На скільки?
— На два дні. А що?
Сашко не відповів, пішов у свою кімнатку робити уроки.
Шерхла вода у відрі на криниці, на груші трусився листок. Пішов сніг.
На другий день Сіроманець Сашка не зустрів. Даремно Сашко і гукав його, і шукав слідів на снігу. Сашко побіг до глинищ.
В глинищах і біля вовчої нори сніг лежав чисто. Сашко заліз у нору — цієї ночі Сіроманець тут не ночував.
“Злякався снігу і втік, де сніг ще не впав і де його мало знають,— подумав Сашко.— Та, мабуть, і добре зробив, та й харчуватися ж треба… А тут ще батька нема, як на зло…”
Гірко і тоскно стало Сашкові.
Вночі йому снилися айсберги: вони пропливали в синьому океані біля Сашкової хати повз голу грушу, і Сашко сумно дивився на них із вікна.
Проснувся Сашко від собачого лементу.
— Мамо, що там таке?
— Сіроманця спіймав дядько Василь. Впав, бідненький, таки у яму…
— Як?!
Біля контори на возі лежав зв’язаний Сіроманець. Шевчук і Побігайло зосереджено курили, кидаючи на Сіроманця значущі погляди.
З контори долітав голос Чепіжного:
— Алло! Алло! Так, у яму. Коли? Сьогодні вночі. Я як знав. Дай, думаю, вранці запряжу та поїду подивлюся. Приїжджаю — є! Ну, ми його з Шевчуком і з Побігайлом того… Де? А ось на возі лежить перед конторою… Так коли вас чекати? Ага. Слухаю. Єсть.
Сіроманця повезли до кузні. Дядько Василь відчинив двері і сказав:
— Отут перележить, коли не хотів у лісі.
Вони поклали Сіроманця на драбину і віднесли в кузню.
Падав тихий вспокоєний сніг, на горбі темнів ліс. За хатою плакав Сашко.
Замлілий вовк лежав у кузні на драбині біля горна. Зі стелі крізь старі щілини на нього сіявся іній. Вовк розкрив рота під іній, і йому стало легше дихати.
“Ну й ну,— сказав собі вовк.— Дожився”.
Він поворухнув замотузованими лапами, понюхав молоток біля ковадла та й наче заснув.
Тієї ночі собаки подуріли: навіть Геракл завивав так, що йому темніло в очах. Деякі, боячись завивати в самотині, зібралися в гуртки і хором у п’ять-шість голосів дали такий концерт під вікном хати Чепіжного, що він вискочив на сніг у кімнатних капцях на босу ногу, схопив весло і кинувся розганяти співаків. Тікаючи, хор з переляку взяв на октаву вище — у Чепіжного залящало в вухах.
— Сіроманця зачули, герої? Чи, може, безталання своє, аби ви мені виздихали всі підряд!
— У-у-у! — з усієї сили із сльозами на очах затяг від сарая Геракл.
— Соліст-одиночка, і ти ще мені? — замахнувся веслом Чепіжний.— Погибелі на вас немає!
Геракл, рятуючись, заліз у ринву, Чепіжний затарабанив по ринві веслом.
Сашко все те бачив і чув: він сидів на підвіконні у темній своїй кімнатці.
Чепіжний присів біля клітки Вовкодавихи. Блимнули з пітьми її вогкі очі, очі її дітей на свіжій соломі. Чепіжний довго дивився на них, підняв ногу, зняв капця, витрусив сніг і сказав:
— Чули, якої тепер співає Сіроманець? Доспівався. Десятому закаже!.. Ви ж мені дивіться — ростіть, бо все може бути, ще оно і кабани, і лосі…
Чепіжний встромив у засніжений човен весло, рипнув дверима, ліг. З подушки йому у голову вила сільська собачня.