У давні часи дівчат називали не так, як тепер. Одну дівчину звали Калина. Йшла вона мимо городів, левад, лугів. А ось і криниця. Задивилася Калинка на свою красу, а була дуже гарна. Аж чує голос із криниці:
— Не дивись довго у воду, бо калиною станеш.
Не послухалась дівчина та й зачерпнула водички. І перетворилася в калину, гарний, густий кущ. Зашуміла листям, усіма своїми стеблами-суглобами потяглася до людей, до сонця, вітру, хмар:
— Верніть мені дівочу вроду.
Але ніхто її не хотів слухати, всім було байдуже.
Минав час. Якось пролітав мимо журавель та й задивився на калину, зажурену, сиротливу. Накинув на неї червоне намисто, і стала вона краща, як була. Не зміг покинути журавель таку красу. Так і залишився з нею назавжди. Напував її водою і беріг від усього злого. А в народі криницю, журавля й калину відтоді згадують, коли йдеться про красу, доброту, кохання.