То вона, Пазуриха,— затремтів заєць Лапчак.— Кудись серед білого дня полетіла. Кинувся кіт Хитрун до совиного дупла. Тут щойно був Чубасиків сміх! Ще дупло від нього тепле! То сова сміх кудись понесла переховувати!
Свиснули крила — щось майнуло вслід за совою. Озирнулися, а дятла немає…
НАВЗДОГІН ЗА ЗЛОДІЙКОЮ
Дятле, дятле, мудрий лісовий лікарю! Чи ж тобі, старенькому, наздогнати дужу, хижу сову?
Над верховіттям дерев швидко летить сова Пазуриха. Що несе в гострих пазурах, здаля й не примітиш… Може, то крихітний сонячний клаптик?
Далеко позаду часто-часто махає крилами дятел Ковалик. Не відстати б, наздогнати злодійку! А тут ще лихо — окуляри згубив, бачити кепсько став…
Викотилось сонце на середину неба — полудень.
Спочиває вітрець — до вечора сил набирається.
Заховалися в холодку гриби — душно.
А ледь примітною лісовою стежкою, поміж ясно-зеленою папороттю чимдуж поспішають кіт Хитрун, заєць Лапчак та їжак Стобурчак: швидше сову розшукати!
Че-ке-ке-ке! Че-ке-ке-ке!!
То побачила друзів сорока Вітрогонка і не витримала — зачекотала.
— Гей, сороко, чи не пролітала тут сова Пазуриха?
— Сова Пазуриха? Аякже! Бачила! Серед білого дня! Че-ке-ке! Здуріла, мабуть! День від ночі відрізнити не може!..
— Стривай, стривай, а куди вона полетіла?
— Он туди!..
Ні, сюди!.. А може, й не сюди…
От і поговори з сорокою…
Сто одна лісова стежина веде на захід, сто дві — на схід. А на південь та північ — і не злічити. А обрати треба тільки одну!
Щире сонечко з полудня вже на вечір повертати задумало. Прокинувся вітрець, стрепенувся: “А що там нового в лісі? Чи знайшли Чубасиків сміх?” Не знайшли, шукають. Ідуть поспішають по обраній котом Хитруном стежині наші друзі.
Щось блиснуло в траві, зупинився Лапчак:
— Коваликові окуляри!
— Певна наша стежинка,— зрадів їжак Стобурчак.
— Підніми окуляри, зайче, Коваликові без них погано,— сказав кіт Хитрун.— Та де він зараз, наш Ковалик? Ходімо швидше!
На темнокорому грабочку сидить зозуля Викрутасиха. Зобачила кота Хитруна, злякалася, ухопила якусь галузку та давай її до сучка припасовувати.
Ку-ку! Ку-ку! Вчуся вже, вчуся! Ку-ку!
— Чого вчишся? — здивувався кіт Хитрун.
— Та тії ж… гнізда вити!
— Покинь, дурна,— чмихнув їжак Стобурчак.— Все одно не навчишся, не з такого роду. Зозуля боязко глянула на кота Хитруна.
— Скажи краще, зозуле, чи не бачила ти сову Пазуриху?— запитав кіт Хитрун.—А гнізда мостити навчишся тоді, як рак свисне.
— Бачила. До бурелому сова полетіла. Ку-ку!
— Хто знає туди дорогу?
— Я знаю,— озвався заєць Лапчак.— Тільки до бурелому не можна ходити.
— Чому?
— За буреломом, на пагорбі, Мертва печера. Ще покійний батечко, старий Лапчак, казав, що жоден заєць не повертався звідти живий.
— То як — не поведеш? Га, Лапчаче?
— Б-б-боюся…
Завів тоді кіт Хитрун свою дивну тиху пісеньку. Вмить підбадьорився заєць Лапчак.
— Це я — боюся? Ха-ха! Ану — за мною!
І пострибав — повів до бурелому.
МЕРТВА ПЕЧЕРА
А що з дятлом Коваликом?
Хоч і загубив окуляри дятел, хочі крила стомились,— не відстає від Пазурихи старенький.
Промайнула сова Пазуриха над лісовим озерцем — і дятел за нею. Запетляла сова поміж високими соснами — і дятел петляє. Долетіла сова до бурелому, озирнулася навкруги, жовті банькаті очі вирячила: чи немає погоні?
Сховався дятел за сухий ясеневий стовбур — не помітила його сова Пазуриха, вдень недобачає.
Дивиться дятел — шугонула просто до пагорба, що за буреломом. “Еге, адже там — у Мертвій печері — лігво лісового розбійника Вовцюги-Волоцюги!”
Сіла сова Пазуриха біля Мертвої печери, перед нею кості жовтіють з бідолашних звірят, що Вовцюзі-Волоцюзі на зуби потрапили.
— Охо-хо! Вовцюго! — ухнула ПазуриХа.— Чубасиків сміх до тебе перенесла, забирай швидше, бо пазури тліють.
З лігва-печери вискочив сірий лісовий розбійник.
— Перенесла? Встигла-таки Облудниця попередити! Давай сюди, сховаю.
Щез вовк у чорній печері і довго не повертався на білий день: мабуть, глибоко заривав Чубасиків сміх.
А дятел Ковалик все дивиться, все примічає, хоч окулярів йому ой як бракує! Аж тут замелькала поміж поваленими стовбурами руда пляма, і на пагорб до Мертвої печери скочила лисиця Облудниця.
— Принесла? Ніхто не помітив, куди летіла? Ох і бігла ж я, ох і мчала ж! Ледве ніженьки тримають… А де сірий телепень?
Нарешті виліз із Мертвої печери Вовцюга-Волоцюга.
— Ти вже тут, руда? — загарчав він. — Гарячий який отой клятий сміх, усі лапи пообпікав, поки сховав. Тепер уже не знайдуть, дзуськи!
— Хо-хо! Тепер не знайдуть! — підтакнула сова.
— А глибоко зарив, недотепо?
— Ну-ну, ти не дуже,— огризнувся Вовцюга.— В найглибшому, найтемнішому кутку Мертвої печери. Я ж — Вовцюга, а не якась там пустоголова сова. Немарно хазяйка крала, тепер може бути спокійна — збережу!
Дослухається дятел Ковалик, слова не пропустить. Хазяйка? Украла Чубасиків сміх? Хто ж вона? Треба швидше Хитрунові сказати…
Знявся дятел у повітря, та зачепив ненароком суху гіллячку — шелеснула вона.
— Нас підслуховує дятел!—вереснула лисиця Облудниця.— Лови його, Пазурихо! Держи його!
Вище, дятле! Швидше, дятле!
Та не має вже сили Ковалик, втомився, а тут ще не розглядів — об сухий стовбур ударився, каменем падає на землю…Кинулася на нього сова Пазуриха, вчепилася гострими пазурами… От і кінець твій настав, старенький лісовий лікарю…
І враз — немов смугаста блискавка майнула:
Х-х-ха!!!
Аж пір’я посипалося, аж загуло в совиній вухастій голові. Очманіла сова розчепірила крила, сидить, жовтими очима лупає. А над нею — кіт Хитрун. Лискуча шерсть на ньому здибилася, спина грізно вигнулася дугою… Сова й дихати перестала.
— Ех ти, Пазурихо! А ще й приказка є — “Сова — мудра голова! Де ж твоя мудрість? Чого це тебе потягло на злодійство та на розбій? Ловила б собі мишей, чого ще треба?
Мовчить сова, тільки головою крутить і очима лупає.
— Хто тебе навчив? Кому служиш?
Мовчить сова.
А біля дятла Ковалика вже заєць Лапчак клопоче, на дзьоба окуляри йому накладає.
— Живий, Ковалику?
— Живий, добре, що наспіли. Чубасиків сміх у Мертвій печері… Якась хазяйка його вкрала…
Кинулися друзі до Мертвої печери, тільки ошелешена сова Пазуриха залишилася сидіти одна серед бурелому. Коли не отямилася, то, може, й досі сидить…
Стрибнув сміливо Хитрун Веселі Вуса в чорну пащу вовчого лігва. Та недовго пробув він у Мертвій печері, повернувся назад і приніс із собою одним одну квіточку — проліску білу,і ту нерозквітлу.
Правда твоя, Ковалику, був у найтемнішому закутку печери Чубасиків сміх, але дуже недовго. Проросла там одна лише проліска, навіть розквітнути не встигла. Понесли сміх та вже, видно, до самої хазяйки. Тепер нам буде найважче.
Пурх! Дзінь-дзінь!.. То прилетіла — не побоялася! — до Мертвої печери синичка Чепурушка.
— Насилечку вас розшукала. Чубасик сумує, Чубасик журиться, вже й на білий світ дивитися не хоче. Чи скоро сміх знайдете?
— До вечора мусим знайти,— сказав кіт Хитрун.— Вертай, синичко, до Чубасика та віднеси йому цю проліску. Коли проліска почне розквітати, веди мерщій Чубасика до столітнього Дуба.
Підхопила білу проліску синичка Чепурушка і понесла її до Чубасика.
ХАЗЯЙКА ЛИХИХ І ОБЛУДЛИВИХ
До темного, як ніч, байраку, до жовтого каменя примчав Вовцюга-Волоцюга, а за ним і лисиця Облудниця.
Припав Вовцюга до землі, щось продзвеніло жалібно, спалахнуло на мить, зникло.
А за хвилину з-під жовтого каменя, звиваючись кільцями, виповзла чорна величезна гадюка — Ненависниця — хазяйка лихих та облудливих. Маленькі люті очиці пронозисто виблискували на плескатій голові, в отруйній пащі сіпався роздвоєний гадючий язик.
Звідкіля приповзла до цього лісу така гадюка — ніхто певно не знав, навіть лисиця Облудниця. Знали тільки одне:хоче Ненависниця стати хазяйкою лісу, тому й найняла їх.
Та став на заваді Чубасиків сміх.
— Нікчеми! Не зуміли с-сховати! — просичала гадюка.
Підібгав хвоста Вовцюга-Волоцюга, а лисицю враз ніби хто медом помазав.
— Не хвилюйся, мила хазяєчко, тепер усе гаразд буде. Не знайде сюди дороги осоружний заброда кіт Хитрун Веселі Вуса,— я всі чисто стежки попереплутувала, всі сліди хвостом позамітала.
— А с-сова де? — засичала Ненависниця.
— Сова? Та нащо нам оте одоробло, хазяєчко? Самі впораємось!
— Аву-у… що це? — раптом злякано підскочив вовк. — Ряту-уйте!
Просто на очах з-під голої землі, де навіть глуха кропива не росла, мов ранньої весни на осонні, підводили ясно-блакитні голівки проліски, розкривали чисті пелюстки і голубіли, голубіли… Ніби шматочок весняного неба впав на дно Темного байраку.
— Топчіть їх, топчіть!!! — закорчило гадюку.
Кинувся Вовцюга-Волоцюга квіти витоптувати, зубами видирати, лисиця Облудниця хвостом вимітати… А квіти ростуть собі все буйніше, все нові та нові проростають.
— Глибше, глибше закопай Чубасиків сміх, Вовцюго,—зарепетувала Облудниця.— Від нього квіти!..
— Не допоможе, — сіпнулася Ненависниця.— С-сміх треба вбити! Та швидше, поки не знайшли!
— То що накажеш робити? — схилилась лисиця.
— Задуш-ш-шити! Задуш-ш-шити сміх жовтим каменем!
— Підважуй камінь, Вовцюго!
Закрекотав Вовцюга, підважуючи камінь, лисиця й собі підпряглася. Мало не підвередився вовк — ніяк камінь не зрушить. Гадюка до нього впритул підповзла.
— Зараз ужалю! На с-с-смерть!
Кректав-кректав вовк, ще дужче кректала лисиця (хоч вона й не натужувалася — лапи свої берегла), але камінь важкезний, зрушити несила.
— С-с-слабаки,— розлютилась гадюка.— Де вам упоратися. Краще с-слухай мене уважно, Облуднице.
Схилила гостре вухо до Ненависниці лиска, а та щось просичала до неї.
— Зрозуміла, хазяєчко! Все буде зроблено!
Вечір близько…
Ясне сонечко все поміж хмар пливе, визирне, кине промінчик на зелений ліс та й знову хмаркою закриється: немає в лісі Чубасикового сміху, та й самого Чубасика не видно. Шелестить віттям
дерев прохолодний вітрець—не радіють йому дерева, сумно хитають вітами, без Чубасикового сміху знудились.
А по лісу кружляють — шукають дороги до хазяйки лихих та облудливих наші друзі. Лисиця так всі стежки переплутала, що по кілька разів на одне місце вертаються.
Сам кіт Хитрун Веселі Вуса притомився. Заєць Лапчак — на що вже до мандрів звичний, а й той ледве-ледве стрибає,постоли зовсім стоптав. Полетить-полетить, та й сяде на гілку дятел Ковалик — спочити хоч трохи. їжак Стобурчак шкутильгає позаду, заморився, бідаха, запирхався, аж кривенькі лапи гудуть, не зоглядівся, як і відстав.
— Агов! Хитруне! Ковалику! Лапчаче! Де ви?
Не обзиваються, тільки ліс навколо шумить.
Обдивився…
Шурхнуло щось у кущах. їжак Стобурчак туди,— аж там борсук Хропунець виглядає.
— Здоров, Стобурчаче! Не стрічав у лісі мисливців?
— Та хто ж у цю пору полює? Все тобі, сплюхові, мисливці сняться. Умився б краще, — буркнув їжак Стобурчак.
— Кота Хитруна з Лапчаком та Коваликом не бачив?
— Їх не бачив. От лисиця Облудниця пробігла недавно, ведмедя кудись повела.
— А тобі не приснилося? Облудниця — ведмедя повела…Навіщо?
— А хіба я знаю? Все квапила його— “швидше йдімо!”. Он тією стежкою пішли.
— Ой, щось воно неспроста!.. Покотив їжак Стобурчак стежкою, що борсук Хропунець показав, котить, придивляється, ведмежого сліду шукає. А його і знайти неважко: там трава прим’ята, тут гілка зламана, а он трухлявий пеньок вивернуто : відразу видно — ведмідь Гуп-Туп-Медолюб пройшов.
Котив-котив по ведмежих слідах їжак Стобурчак, аж поки самого ведмедя не стрів.
Бреде назустріч ведмідь.
Сердитий такий, що — матінко! Гупає лапами, аж земля вигинається, і все когось лає:
— А щоб тебе! А бодай тебе! Обдурила! Де той вулик? Де мій мед?
— Здоров будь, Медолюбе,— привітався їжак.
— Здоров, Стобурчаче,— знехотя буркнув ведмідь і хотів їжака обминути, але той розпустив колючки — заступив дорогу.
— А чого це ти, Медолюбе, не прийшов на світанку до столітнього дуба? Ми тебе ждали-ждали…
— Проспав,— присоромлено зітхнув ведмідь.— Лисиця Облудниця мала розбудити… Оце тільки недавно збудила.
Я питаю: “Чому, сяка-така, не розбудила вчасно? Я ж через тебе
перед усім лісом осоромився!” А вона плаче, обдертого бока мені показує: “Не могла добудитись. Ти ж мене, каже, так лапою уві сні дряпонув, що мало не вбив!”
— То ж її Вовцюга довбнею торохнув! Я сам бачив!
— Що?! І тут обдурила? — обурено заревів ведмідь.— Ну, попадеться мені в лапи, з шкури рудої витрушу!
— А куди вона тебе, Медолюбе, водила?
— Та… кхм… кхм… До Темного байраку.
— Навіщо?
— Казала, буцімто під жовтим каменем бджоли завелися, підземний вулик собі збудували, і меду в ньому — повнісінько…
— І що ж?
— А там — самі шершні. Як обсіли мене, насилу з Темного байраку втік.
— І як же ти їй повірив? Вона ж — Облудниця,— дорікнув їжак Стобурчак.
— Меду дуже схотілося…— жалібно прошепотів ведм’дь і затулився від сорому лапою.— Мало жили не порвав, піднімаючи жовтий камінь… Ну й важезний! Аж у очах блиснуло і у
вухах задзвеніло!
— Блиснуло, кажеш? Задзвеніло? Швидше ходімо туди, Медолюбе!
— Знову до. Темного байраку? Довіку туди не піду!
— Ех, нема тут кота Хитруна… Та вже доведеться самим…Ходімо, ходімо, Медолюбе, спокутуй свою провину, а я тобі по дорозі про все розповім.
ДВОБІЙ
Куди подівся лагідний вітрець? Дужий вітрище рве тремтливі віти дерев, хилить голови золотокорим соснам, хмару за хмарою в червоне сонце шпурляє.
От-от впаде на ліс насуплений вечір.
— Де ж твоя чарівна сила, коте Хитруне?
— І досі не знайшли Чубасикового сміху, — журиться дятел Ковалик. — Ще й їжака Стобурчака десь загубили…
Викинув стоптані постоли заєць Лапчак, тупає босий. Раптом спинився кіт Хитрун Веселі Вуса, прислухався.
— Чуєте?..
Насторожив довгі вуха заєць Лапчак — нічого не чує. Тільки вітер шумить.
А кіт Хитрун знову:
— Дзвенить! Дзвенить! Близько від нас Чубасиків сміх!
— Там, попереду!
Попереду — Темний байрак,— опустився на сілку дятел Ковалик.— Лихе місце, завжди стороною його облітав. Може, вчулося тобі, коте Хитруне? Ні, не вчулося!
Протер окуляри старий дятел, злетів над байраком і — аж крилами затріпотів:
Ну й диво! На саме дно байраку впав шматочок ясного неба, блакиттю світиться!..
Втоми — мов не було. Кинувся до Темного байраку кіт чародій, слідом вірний заєць Лапчак пострибав, над ними полетів дятел Ковалик.
— Гр-р-р!!! Аву-у-у…
То погрозливо загарчав з байраку Вовцюга-Волоцюга. А за ним завила-забрехала, мов пес шолудивий, лисиця Облудниця.
— Д-д-далі не піду…— жахнувся заєць Лапчак і зацокотів зубами.— Хоч убийте!..— і пішов далі.
То ж наші знайомі озиваються,— посміхнувся кіт Хитрун.— Та чи їх нам боятися?
— Н-н-не з-залякають,— процокотів заєць Лапчак.
Спустилися в Темний байрак. Побачивши в байраці кота Хитруна, прожогом метнулася звідти руда пройдисвітка лисиця Облудниця, дременув, підібгавши хвоста, лісовий розбійник Вовцюга-Волоцюга, навіть довбню свою загубив.
— Ага, розбіглися! — переможно сказав заєць Лапчак.—Ось ми їм!
А на глибокому дні Темного байраку, на тому місці, де лежить жовтий камінь, мерехтить-міниться блакитне сяйво. Немов осяйний острівець пливе холодною нічною водою. Кві-
ти! Ніжно-блакитні весняні проліски!..
— На камені квіти ростуть! — охнув дятел Ковалик.
Підбіг кіт Хитрун до жовтого каменя, вкритого весняним цвітом.
Тут він під цим каменем, Чубасиків сміх!
Чорною кривдою блиснули позад чарівника гадючі очиці. Безшумно, непомітно, мов лихо, підповзає гадюка Ненависниця.
Мить… і майнуло в повітрі огидне чорне кільце…
Та враз немов щез чарівник, наче й не було його — веселого пухнастого кота Хитруна. Стоїть перед гадюкою страшний звір, палають величезні зелені очі, блищать гострі кігті, на
вигнутій спині шерсть здибилася, із сніжно-білих вусів іскри сиплються. І пливе над жовтим каменем зеленкуватий туман.
— Х-х-ха!!!
Закорчилася гадюка, назад подалася, зачувши грізний голос чарівника, але не відступила. Звилося над землею холодне гадюче тіло, розкрилася отруйна паща:
— С-с-смерть тобі! — засичала Ненависниця і пронизливо свиснула. Від того чаклунського посвисту заліг над байраком морок, загула-закружляла віхола чорного снігу. Зникло все у пітьмі, тільки ледь мерехтять з-під чорного снігу квіти на камені…
Засліпило переляканого зайця, віджбурнуло далеко дятла Ковалика.
Знову і знову різонув повітря гадючий посвист. Чи живий ти, коте Хитруне? Чи, може, подолала тебе лиха чаклунка гадюка Ненависниця?
Кружляє віхола, гусне морок…
Але що це? Лунає з пітьми глузливий голос кота Хитруна:
— Небагато ж у тебе сили, гадюко!
Запалали яскраво-голубим полум’ям квіти на камені, розтанув чорний сніг, мов недобрий сон, розвіявся морок. Отямився заєць Лапчак, повернувся збитий віхолою дятел Ковалик і бачать: стоїть кіт Хитрун Веселі Вуса, оповитий слизькими гадючими кільцями, і смугастою лапою притискає до землі плескату голову Ненависниці. Все яскравіше палають квіти Чубасикового сміху, все слабшають смертельні гадючі обійми. Ще хвилина — і розпустила кільця, упала, простяглася чорною гіллякою хазяйка лихих та облудливих.
Тут задрижала земля, затріщало, загупало… Невже нова біда?
Ні, то ведмідь Гуп-Туп-Медолюб до Темного байраку поспішає, а за цим колючим клубком котить їжак Стобурчак.
— Вчасно притупав, ведмедю,— мовив кіт Хитрун Веселі Вуса і зневажливо відштовхнув лапою мертву гадюку.— Треба мерщій жовтий камінь підняти, Чубасиків сміх визволити.
— А ти часом не скажеш, хто його придушив каменем?
— Я…— похнюпив кудлату голову Гуп-Туп-Медолюб.— Я ж не знав…
— Він не знав,— заступився за ведмедя їжак Стобурчак.—Його лисиця Облудниця обдурила.
— Ну що ж, Медолюбе, підіймай знову камінь, випускай на волю Чубасиків сміх!
— А… живий він?
— Живий. Бачиш — на камені квіти розквітли. Сміх убити не можна!
— Е-ех, розступись! — радісно крекнув ведмідь, обхопив жовтий камінь, напружився, аж лапи в землю вгрузли, рвонув — і підняв на хвилинку.
Спритно метнувся кіт Хитрун під камінь і вихопив легенький дзвінкий промінець — ніби крихітний сонячний клаптик.
І в ту ж мить розсипалася на порох переможена, мертва гадюка Ненависниця.
Високо підніс над лісом буйно-зелену голову столітній дуб. Могутні віти над усією галявиною розпростер — велетень! В густих кучерях дуба полюбляє спочивати опівдні пустун вітрець, а опівночі гойдаються в його верховітті ясноокі зірки. Найперший вранці стрічає сонце столітній дуб, останній пізнього вечора проводжає.
Вже вечірнє проміння позолотило верхівку столітнього дуба, вже білка Клопотуха очі прогляділа, чекаючи на кота Хитруна та його друзів,— ніхто не приходить.
Пурх!..
Дзінь-дзінь! Добривечір, бабусю Клопотушко! — прилетіла до столітнього дуба синичка Чепурушка.— Хороші вісті: розквітла біла проліска!
— Що ти, яка проліска? Де ти її бачила серед літа?
Глянула білка донизу — Чубасик іде на галявину, а в руках у нього — проліска біла! Все ще сумний-невеселий, дивиться на квітку — очей не одірве.
Дзінь-дзінь! Сам кіт Хитрун звелів: як розквітне проліска, привести мерщій Чубасика на велику галявину. Дзінь!
— Невже знайшли Чубасиків сміх? — підхопилася білка Клопотуха.— То де ж вони?
А ось і вони!
Попереду чарівний кіт Хитрун Веселі Вуса, за ним заєць Лапчак прудко вистрибує, моторно їжак Стобурчак котиться, вгорі дятел Ковалик — весело окулярами поблискує, і гупає-тупає, аж дерева хитаються, щасливий Гуп-Туп-Медолюб.
Підбіг чарівник до Чубасика — завмерли всі…
Блиснув раптом легенький ясний промінець і освітив Чубасикові сумні очі…
І в ту ж самісіньку мить залунав, задзвенів, розсипався по вечірньому лісі веселий, визволений Чубасиків сміх.
Ви, мабуть, пам’ятаєте той червневий день — найдовший день року? Зачепилося здивоване сонце останнім промінням за верхівку столітнього дуба: “Як? Чубасик знову сміється?!”
І зупинилося над обрієм.
— Егей! Гей-гей! Чуєте? Наш Чубасик знову сміється! — ревонув ведмідь Гуп-Туп-Медолюб і вдарив навприсядки.
Чубасик сміється! — замаяла мережаними крилами папороть.
— Сміється! — заплескали ромашки в жовті долоньки з білими пальчиками.
Кинувся було всіх обнімати їжак Стобурчак, та вчасно схаменувся, колючок засоромився.
— Так-так-так! — вистукував урочисту телеграму до всіх лісових мешканців дятел Ковалик.
— Так-так! Так!!!
Несміливий завжди заєць Лапчак гордовито озирнувся і навіть хвацько підкрутив ріденького вуса — “знай наших!”.
А старенька білка Клопотуха плакала від щастя.
Сміється Чубасик, насміятися не може. Аж у далеких темних хащах відлунює срібно його сміх. З жахом забився у лігво нічний розбійник Вовцюга-Волоцюга. Затремтіла серед бурелому сова Пазуриха. Кинулася з лісу навтьоки ошелешена лисиця Облудниця…
Та хіба ж од сміху втечеш?
А чудесний гість лісу — чарівний кіт Хитрун Веселі Вуса — підморгнув лукаво, уклонився низько і помахав усім смугастою оксамитовою лапою:
— До побачення, друзі! Смійся, Чубасику! Та стережіться лихих і облудливих!
Догоріли в грубці дрова. Посивіли, розсипалися гарячі золоті жарини…
Зітхнула Марійка, стрепенулася.
— От якби він до мене прийшов!
— Хто?
— Та він, чарівний кіт Хитрун Веселі Вуса.
— А я з тобою. Хіба ти й досі не здогадалася?
— То це ти?!.
Простягнула Марійка руки, щоб торкнутися пухнастого, смугастого чарівного кота Хитруна. Та його вже немає…
Залишилася — казка.