Пройшла осінь, залишаючи землю обсипаною жовтим, коричневим та багряним листям, залишаючи хмарне небо і голі поля.
Тільки Чарівниця Зима легкою ходою йшла землею. Де ступить, легкий іній залишить. До якої гілочки торкнеться, там легенький пушок залишить, на яку водичку дмухне, там тоненьку кригу залишить.
Вже і ведмеді з їжачками сплять у лісі, зайчики теплі білі шубки одягли, а Снігу нема. І Мороз десь забарився.
День без них пройшов зимовий, другий.
Але Лисичці і Вовку добре видно білу заячу шубку. Снігурі дорогу до зимового лісу без снігу не можуть знайти. Риба вгору підіймається, криги нема, мерзне.
Почали і мишки польові, і синички, і інші звірятка та пташки Зиму про сніг і морозець просити.
–Я б і рада. Та не можу. Свою паличку білу чарівну загубила, що погодою керує. От Мороз і лишився вдома її шукати.
Тут побачило Сонце, що на землі непорядок, пригріло сильніше. Горобці на радощах заспівали, білочки швидше бігати почали. От тільки Північний Вітер, що теж Зимі помагав, сивих хмар на небі зібрав.
Так висіли вони кілька днів. Не могли ні Дощем ні Снігом посипатись без дозволу Чарівниці. Одна хмарка на землю відпочити вляглась. Якраз над лісовим озером, вкривши туманом і ліс.
Олень, що йшов до водопою навіть заблукав, вдарився ніжкою об корінець і повернувся додому. Сумують звірята. Зібрались великою купкою на лісовій великій галявині, бо всім разом і від хижаків добре боронитися, та й трави тут достатньо і корінців.
Аж ввечері стало холодніше. Хмари знову закрили темною пеленою небо, Вітер намагався пригнути тоненькі берізки аж до землі.
Мишок, білочок і зайчиків сховали за собою олені і лосі. Пташки поховались глибоко у гнізда… І стало тихо.
А потім земля почала скрипіти. Спочатку дуже далеко, ледь чутно, потім все ближче до лісової схованки.
–Скрип-скрип!
Мороз йшов лісом, залишаючи слід з інію на землі і деревах. Назустріч йому вийшла Зима. Її біле вбрання трохи припилилося через відсутність снігу. Але, як тільки вона отримала чарівну паличку, сукня знову засяяла, а хмари посипали білим пухким снігом.
Звірята відразу ж на радощах затанцювали, а потім розбіглись хутко по домівках.
Наступного ранку ліс було не впізнати. Мереживо гілок у білому вбранні тягнулось до блакитного неба, а Сонце вигравало веселкою там, де вчора ще стелилася трава.
Зима була повноцінною господинею, а Мороз легко щипав оленячі ніжки і заячі лапки, щоб вони рухались і не змерзали.
Автор: Марія Солтис-Смирнова
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Читаємо по складах – велика підбірка українських казок