VI
Щоб привчити своїх малят до послуху, ведмеді щедро частують їх шльопанцями. Якби й Грампі вдавалася до того ж засобу, виховуючи Джонні, їм обом довелося б зазнати значно менше всіляких неприємностей.
Того літа, мабуть, не минало жодного дня, щоб Грампі не встряла через свого Джонні у якусь халепу. Але найбільше приниження їй довелося пережити невдовзі після сутички з Грізлі.
Вперше я почув про цей випадок від трьох засмаглих горян. Оскільки вони були дуже дражливі люди й не любили, коли їм не йняли віри, та ще й добре стріляли зі своїх револьверів, я повірив кожному їхньому слову. До того ж усе, що вони розповіли мені, підтвердила й адміністрація парку.
З усіх консервних бляшанок, які потрапляли на звалище, Джонні найбільше цінив ті, на яких намальована була велика пурпурова слива. Він уподобав ті сливи після довгого й старанного вивчення найрізноманітніших кухонних решток. Самий їхній запах доводив Джонні до нестями.
Одного разу, коли на кухні готелю пеклася велика партія пирогів із сливами, зрадливий вітерець підхопив звістку про це й поніс у ліс, де вона через ніздрі дійшла до самої душі маленького Джонні.
Як і слід сподіватися, Джонні у той час пхикав. До того ж мати саме “вмивала й розчісувала” малого вереду, і ця обставина подвоювала його досаду. Від пахощів пирогів із сливами Джонні став наче сам не свій. Він скочив на ноги, а коли мати спробувала його придержати, заверещав і навіть укусив її.
Їй слід було б добре одвітрити сина, але вона не зробила цього. Вона тільки несхвально загарчала й пішла слідом, щоб захистити його в разі потреби.
Задерши вгору свого маленького чорного носа, Джонні помчав просто до кухні. Однак для безпечності він час від часу здирався на вершечок якої-небудь сосни, щоб оглянути місцевість, поки Грампі очікувала на нього внизу.
Так вони підійшли до самої кухні, але на останньому дереві заповзятливість маленького Джонні охолола, і він залишився вгорі, сповіщаючи болісним скиглінням, як дуже хочеться йому пирогів із сливами.
Навряд, щоб Грампі знала напевно, чого вимагав синочок. Але, коли вона виявила намір повернутись до лісу, Джонні зняв такий шалений вереск, що Грампі не наважилася покинути його, а він і не думав спускатися з дерева.
Грампі й сама любила сливове варення. Біля готелю пахощі були, звичайно, сильніші й відповідно спокусливіші. Отже, Грампі обережно пішла за тими пахощами і опинилася біля дверей кухні.
В цьому не було нічого незвичайного. Правило “живи й давай жити іншим” так укріпилось у парку, що ведмеді частенько навідувались до кухні. Випросивши дещицю, вони спокійно повертались до лісу. Поза всяким сумнівом, Джонні та Грампі одержали б кожне по пирогу, якби не сталась одна непередбачена пригода.
Минулого тижня хтось із челяді привіз до готелю кішку зі Східних Штатів. Хоч вона сама була ще майже кошеня, але вже мала своїх кошенят. Коли Грампі підійшла до дверей, вся кошача родина саме грілася на сонечку, розташувавшись на ганку. Кицька здивовано витріщила очі, побачивши перед собою велетенську волохату істоту.
Кішка досі ніколи не бачила ведмедів, адже вона прибула до парку зовсім недавно. Вона взагалі не знала, що таке ведмідь. З собаками вона була знайома, але такого здорового й страшного куцохвостого собаку їй досі не доводилось бачити навіть уві сні.
Перша її думка була — втекти. Та потім вона згадала про кошенят. Вона повинна потурбуватися за них і принаймні дати їм змогу втекти. Отож маленька хоробра мати стала на верхній приступці сходів і, вигнувши спину, випустивши пазури, розпушивши хвіст, пронизливо скомандувала ведмедиці:
С Т І Й !
Хоч наказ той був відданий котячою мовою, але ведмедиця чудово його зрозуміла. Очевидці настійно твердять, що Грампі не тільки зупинилась, але й підняла передні лапи на знак покори, як вимагали того звичаї ведмежої країни.
Однак, коли вона подивилася на кішку з висоти свого зросту, та здалася їй зовсім крихітною. Стара Грампі недавно мірялася силою з самим Грізлі — чи до лиця ж їй тепер поступатися перед цим нікчемним хвостатим звіром, якого не вистачило б і на один зуб?
А скигління Джонні нагадало про її святий материнський обов’язок. Відчувши моральну підтримку, вона спустилася на передні лапи, щоб іти далі.
І знову кішка верескнула: “Стій!”.
Але Грампі цього разу не послухалася.
Перелякане нявкання кошенят збуджувало кішку, і вона вручила ведмедиці ультиматум. Тим ультиматумом була вона сама. З одчайдушною рішучістю вона пустила в хід усі свої вісімнадцять гострих пазурів та повну пащу міцних зубів і вп’ялась у голий, чутливий ніс Грампі — найвразливіше місце кожного ведмедя,— а потім подерлася їй на спину, куди Грампі не могла досягнути лапами.
Даремно спробувавши скинути з себе розлюченого плямистого звіра, стара Грампі вчинила те, що вчинила б за подібних обставин більшість тварин: кинулася навтікача з ворожої території до рідного лісу.
Але бойовий запал кицьки не погас. Їй мало було відбити напад. Вона хотіла завдати нищівної поразки ворогові, остаточно розгромити його. Дарма що Грампі мчала щодуху, кішка сиділа в неї на спині, працюючи пазурами та зубами, наче мале чортеня.
Грампі нетямилась од жаху. Слід її був позначений довгими пасмами шерсті. Подекуди виднілася навіть кров. Честь кішки була врятована, але їй цього було мало. Скажені гони тривали й далі. Ошаліла Грампі ладна була визнати себе переможеною на яких завгодно умовах.
Але кицька не зважала на її жалібне скавуління, і невідомо, куди б заїхала вона верхи на Грампі, якби Джонні мимохіть не підказав матері новий спосіб порятунку: він щосили залементував з вершечка свого дерева. Тоді Грампі скочила до сосни й подерлася вгору.
Кішка відразу зрозуміла, що опинилася на території ворога, де йому можуть подати допомогу. Вона розсудливо вирішила припинити переслідування — стрибнула на землю і стала, наче вартовий, ходити внизу, навколо дерева, високо задерши хвоста, мовби закликаючи ворога злізти. Кошенята теж підійшли й посідали кружка, тішачись материною перемогою.
Горяни запевняли мене, що ведмеді радше б загинули з голоду, аніж наважилися злізти, якби кухар не покликав кішку,— хоч це твердження, правда, й не дістало підтримки з боку працівників парку.
VII
Востаннє я бачив Джонні в лісі, на вершечку дерева. Як завжди, він оплакував свою нещасливу долю, тим часом як роздратована мати никала поміж соснами, шукаючи кого-небудь — все одно кого, — щоб покарати за сльози свого синочка. Не наважилась би вона зустрітися тепер хіба тільки з великим Грізлі та з кішкою.
Серпень тільки починався, але в настрої старої Грампі вже були помітні деякі зміни.
Серед мешканців парку вона завжди вважалась “непевною”, і ступінь її прихильності до маленького Джонні, очевидячки, теж цілком залежав од її настрою. Тим-то наприкінці місяця Джонні часом просиджував до півдня на вершечку якого-небудь дерева, самотній, нещасний, почуваючи, що він нікому не потрібний.
Ця історія скінчилася тоді, коли я вже виїхав з Єллоустонського парку.
Якось удосвіта він плентався слідом за матір’ю, що тинялася біля готелю. В кухні на цей час поралась Нора, дівчина-ірландка, що недавно найнялася на роботу. Коли вона виглянула у вікно, їй здалося, що до кухні приблудилось теля, і вона вибігла прогнати його. Відчинені двері кухні наганяли на Грампі такий страх, що вона зразу ж кинулась навтіки. Жах її передався Джонні, але він не міг бігати так швидко, як Грампі. Він поспішив до найближчого дерева. На його нещастя, виявилось, що то не дерево, а звичайний стовп. Дуже швидко — занадто швидко — Джонні опинився на його вершечку, всього на сім футів від землі, й заходився оплакувати своє горе, сповнюючи лементом холодне вранішнє повітря, в той час як Грампі необзирці тікала все далі й далі в ліс.
Підійшовши ближче й побачивши, що вона загнала на стовп якусь дику тварину, дівчина злякалась не менше за свою жертву. Але тут надійшли інші кухонні слуги, пізнали плаксуна Джонні й вирішили спіймати його.
Принесли ошийник та ланцюг і після короткої боротьби, під час якої Джонні кількох чоловік подряпав, на нього одягли ошийник, а ланцюг прикували до стовпа.
Коли Джонні побачив, що опинився в неволі, у нього навіть голос одібрало від обурення. Він гриз і дряпав стовп, рвався з ланцюга, поки зовсім знеміг. Тоді він знову заголосив і почав кликати матір. Вона з’явилася кілька разів поодаль, але страх перед кішкою був такий сильний, що вона зникла в лісі й покинула Джонні напризволяще.
Більшу половину того дня він або силкувався відірватись, або плакав. Надвечір він виголодався й радо прийняв їжу, що її принесла Нора. Дівчині здавалося, що вона повинна заступити йому матір, адже саме через неї Джонні залишився сиротою.
Ніч була дуже холодна. Джонні мало не замерз на вершечку свого стовпа і врешті погодився злізти на землю, щоб скористатися приготовленою для нього теплою постіллю.
Після того Грампі не раз навідувалась до купи покидьків, але, очевидячки, зовсім забула про сина.
Тепер ним опікувалася Нора, і всю їжу Джонні одержував з її рук. Проте він одержував не тільки їжу. Якось, коли дівчина принесла йому обід, він її цапнув, і за це його як слід одшмагали. Кілька годин після того він дувся на Нору, бо не звик до такого поводження. Але голод зрештою взяв своє, і відтоді він ставився до своєї опікунки з цілковитою пошаною. Вона, з свого боку, стала приділяти ще більше уваги бідолашному сироті, і тижнів за два його вдача почала помітно мінятись. Тепер він менше галасував і хоч і досі заявляв про свій голод жалібним криком “ир-р-р, ир-р-р, ир-р-р”, але скавулів рідко, а шалені вибухи невдоволення зовсім припинились.
Особливо помітна зміна зайшла в ньому на третьому тижні вересня.
Остаточно покинутий матір’ю, він щиро прихилився до Нори. Годуючи й караючи його за провини, дівчина виховала ведмежа так, що воно почало поводитися досить пристойно.
Іноді Нора дозволяла йому побігати на волі, але він тепер і не думав тікати в ліс, а забирався на кухню й ходив за дівчиною на задніх лапах.
Він познайомився там із страшною кішкою. Але тепер у Джонні була могутня заступниця, і кішці довелося кінець кінцем примиритися з чорним волохатим зайдою.
В жовтні готель закривався на зиму. Дехто радив випустити маленького Джонні в ліс, інші — надіслати його до Вашінгтонського зоологічного саду. Але тут втрутилася Нора.
Коли наприкінці вересня почало приморожувати, у Джонні з’явився сильний кашель. Коли ж оглянули його криву лапу, виявилося, що у нього хвора кульша, а це означало, що здоров’я Джонні дуже ненадійне.
Він не погладшав восени, як інші ведмеді. Помітно було, що він підупадає на силах. Його кругле черевце втяглося, кашель посилився, і одного ранку його знайшли дуже хворим. Він лежав у пропасниці на своїй постелі біля стовпа.
Нора внесла його до кухні. Тепло підбадьорило хворого, й віднині кухня стала його домівкою.
На кілька день Джонні ніби покращало, і в нього знову прокинулась цікавість. Особливо приваблювало його полум’я у великій кухонній плиті; коли дверцята відхилялись, він навіть сідав на задні лапи і зосереджено споглядав яскраве диво.
Але за тиждень він перестав цікавитися й полум’ям. Щодень його здоров’я гіршало. Настав час, коли, очевидячки, вже нічого на світі не могло привернути його увагу.
Кашляв він усе частіше і мав дуже нещасний вигляд, аж поки Нора не брала його до себе на коліна. Тоді він задоволено згортався в клубочок і дуже гірко плакав кожного разу, коли їй доводилося класти його в кошик.
За кілька днів до закриття готелю він відмовився від свого щоденного сніданку й цілий ранок тихенько вищав. Коли Нора взяла його на коліна, він притулився до неї, і його “ир-р, ир-р-р, ир-р-р” чулося все тихше й тихше, аж поки не затихло зовсім.
Через півгодини, коли дівчина поклала його в кошик і взялася до роботи, маленький Джонні назавжди втратив інтерес до всього, що відбувалося на світі.
