III
Увесь ранок на галяві не вибували ведмеді. Іноді вони проходили зовсім близько від моєї схованки, але мене не помічали. Якщо не рахувати одної чи двох коротких сутичок, нічого цікавого не трапилось. Та десь о третій настало пожвавлення.
На звалищі саме обідали чотири великі ведмеді. Посередині розплатався на всю свою довжину Гладун — безтурботний і щасливий. Іноді він попихкував, висуваючи щоразу далі й далі свого язика, схожого на довгу червону гадюку, в пошуках за ласими шматочками,— аби тільки не рухатися з місця!
Позад нього Довготелесий Джім старанно вивчав анатомію стародавнього омара. Нічого подібного бачити йому досі не доводилось, але в країні ведмедів завжди керуються правилом: “Якщо не знаєш — покуштуй”. Це правило й допомогло йому впоратись із омаром.
Ще два ведмеді з дивовижною спритністю вилизували бляшанки з-під консервованих фруктів. Придержуючи бляшанку однією лапою, вони раз у раз посилали свої довгі язики у вузький отвір, обминаючи гострі краї й вилизуючи її начисто.
Ця мирна сцена тривала досить довго, щоб я міг її змалювати, але скінчилася дуже несподівано.
Я помітив якийсь рух на вершечку горба в тій стороні, звідки приходили ведмеді. За мить на галявину вийшла велика чорна ведмедиця з маленьким ведмежатком. Це була Грампі та її синок — маленький Джонні.
Стара ведмедиця попрямувала до звалища, де саме йшов бенкет. За нею шкутильгав Джонні. Він скавулів, ідучи за матір’ю, а та турботливо поглядала на нього, наче квочка на своє єдине курча. Кроків за тридцять від звалища Грампі обернулась до свого синочка і сказала йому приблизно таке: “Джонні, дитинко моя, мені здається, що тобі краще почекати тут, доки я порозганяю тих гультяїв”.
Джонні слухняно зупинився. Але йому хотілось бачити, що буде далі, отож він присів на задні лапи, витріщив оченята й насторочив вуха.
Грампі наблизилась до чотирьох ведмедів величною ходою і погрозливо загарчала. Але ті були надто захоплені своїм ділом і не звернули на неї уваги. Що з того, коли ще один ведмідь приєднається до їхнього бенкету? За кілька кроків од звалища Грампі видала цілу низку гучних звуків, схожих на кашель, і кинулася в атаку. Дивно, що ведмеді навіть не подумали оборонятись. Тільки вони побачили, з ким мають справу, як кинулися врозтіч і чкурнули до лісу.
Довготелесому Джімові дуже стали в пригоді його довгі лапи. Два інші ведмеді не відставали од нього. Тільки бідний Гладун, сопучи й перевалюючись, як усі гладуни, біг надто повільно, та ще й подався на своє лихо, простісінько туди, де сидів Джонні.
Грампі за кілька стрибків наздогнала його й разів зо два дошкульно ляснула по кульшах. Це, правда, не прискорило його бігу, але зате примусило заревти й змінити напрям. Лише в такий спосіб він урятувався від розправи.
Одержавши в своє повне розпорядження увесь бенкетний стіл, Грампі обернулась до свого мазунчика й видала уже знайомий мені жалібний поклик: “Ир-р-р, ир-р-р, ир-р-р”. Джонні одразу ж кинувся до неї скоком на своїх трьох здорових лапах. Опинившися разом з матір’ю на купі ласих наїдків, він навіть перестав скавуліти.
Мабуть, він уже бував передніше на звалищі, бо чудово розбирався в консервах. Можна було подумати, що він розпізнавав їх за етикетками, бо зовсім не звертав уваги на бляшанки з-під омарів, коли міг знайти хоч одну з-під варення. Деякі бляшанки завдавали йому немало клопоту, бо він був надто жадібний і не досить повороткий, щоб уникнути гострих країв.
Одна приваблива бляшанка з-під фруктів мала такий широкий отвір, що йому пощастило засунути в неї голову, і кілька хвилин він просто-таки розкошував, вилизуючи всі її куточки. Коли ж Джонні спробував витягти голову, виявилося, що він у неволі. Тоді Джонні почав шкрябати бляшанку і верещати, точнісінько як усяка розпещена дитина, і дуже стурбував матір, яка, очевидячки, не знала, чим допомогти йому. Звільнивши кінець кінцем голову, він вирішив помститись і почав молотити бляшанку лапами, аж поки розплескав її на млинець.
Велика бляшанка з-під сиропу надовго вщасливила його. Вона закривалася спеціальною покришкою, і тому отвір у ній був круглий, з гладенькими краями. Але виявилося, що він замалий для голови Джонні, а язик його, дарма що висунутий на всю довжину, не міг досягнути до її скарбів. Проте малий ласун швидко знайшов вихід: засунувши в отвір свою маленьку чорну лапу, він повозив нею по стінках, потім витяг і облизав дочиста. Облизуючи одну лапу, він тим часом стромляв другу й проробляв це знов і знов, аж поки бляшанка стала така чиста всередині, наче щойно вийшла з фабрики.
Потім Джонні зацікавився поламаною мишоловкою. Він міцно затис її передніми лапами і почав досліджувати. Від неї дуже смачно пахло сиром. Однак ця небачена штучка відповіла на удар його лапи ударом, і він не зчинив лементу лише тому, що прикликав на допомогу все своє самовладання.
Після уважного огляду, під час якого він нахиляв голову то на один, то на другий бік і округляв губи, Джонні скарав її так само, як раніше неслухняну бляшанку з-під фруктів. Цього разу він дістав несподівану нагороду — шматочок сиру, що таївся в самому серці злочинниці.
Джонні, мабуть, ніколи не доводилось труїтися, бо він їв усе, не перебираючи. Упоравшись із варенням та фруктами, він звернув увагу на бляшанки з-під омарів та сардин. Не злякали його навіть армійські м’ясні консерви. Живіт у нього роздувся, як м’яч, а передні лапи від постійного облизування здавалися тонкими й вилискували, наче одягнуті в чорні шовкові рукавички.