Лелека
У червоних чобітках,
Білій кожушинці
Походжає диво-птах
Лугом по стежинці
– Прилетів? Козаче мій!
Антосю-лелеко!
Стільки білих світлих мрій
Ти приніс здалека!
Екваторіальний жар
Струмує в крилятах:
– Прилетів! Для тебе в дар
Ось весна — як свято.
– В чорній Африці бував,
А білим зостався …
– Я ж там тільки гостював, –
Лелека озвався –
На підсніжник схожий я!
Віддавна й донині
Розцвіта душа моя
Лише в Україні!
Невiсточка
Золоті монетки листопаду
Сиплються з берізоньки дощем.
До багачки осінь на пораду
Йде, закутана туманом, як плащем.
Підійшла, вклонилася низенько:
– Дозволь слово мовити тобі.
Бачиш, я стою – нещасна ненька
У туманах, горі та журбі.
Розумієш, три синочки маю.
Меншенький лишився при мені,
Жовтень з Вереснем – уже й не знаю …
Десь далеко … ген, на чужині.
Бо не маю я грошей для діток.
Чим я можу їм допомогти?
Вересень забрав останні квіти,
Жовтень тільки й вимовив: “Прости”.
По світах шукають собі долі.
А тепер, боюся, й Листопад …
Десь подався парубок у поле,
А чи він повернеться назад?
Мовила берізка співчутливо:
– Заберіть багатство все моє.
Знайте, і без нього я щаслива,
Коли син ваш біля мене є.
Оселя осенi
Плаче осінь-сиротинка
В старій груші у дуплі;
– Тісно тут! Затерпла спинка,
Терпнуть рученьки малі.
Зашуміла садом злива:
– Я палац тобі зведу!
– Будеш жити в нім щаслива
Та й забудеш про біду.
І постала враз оселя:
Килимами в ній поля,
Хмари – то висока стеля,
А підлога – вся земля.
Осінь випросталась враз:
– Цей палац мені якраз!
Осiннi радощi
У вишиванки прибралися черешні –
Усміхнувся, звеселився гай:
– Ще б музик! Ой, ви мої сердешні,
Ану, вітре, на сопілці грай!
З листя виплели собі віночки,
Що палають ясно, як зоря:
Отакі-то в гаю любі дочки –
В женихи б їм принца, короля!
Щедро цих красунь обдарувала
Українська матінка-земля.
Золоте гаптують покривало
Для матусеньки ліси й поля.
Світ безмежний сяє, як на свято,
Грає жаром радості й добра.
Де іще краси такої взяти?
Це ж для неї – осені пора!
Все мов одмінилося навколо.
Сонце задивилося згори –
Спочиває працьовите поле,
Золотіють листом явори.
Барви української природи
Ваблять і чарують повсякчас
Все в гармонії, нема незгоди.
Осінь учить мудрості всіх нас.
Щоб любили землю, як святиню,
У нерукотворному цвіту –
І небес високих стрічку синю,
І осінню радість золоту.
Свiтанок
Світанок. Гілка золота
Ледь-ледь погойдує синицю.
Снігів срібляста чистота
Білявих хмар рум’яні лиця.
Мій слід блакитний на снігу.
Земля – немов нова планета,
Перед якою всі в боргу –
І математики, й поети.
Подвиг Богуна
То достеменно, що козацького я роду,
Із тих країв, де Буг між берегів
Несе свою м’яку зелену воду
У тінях скель і зелені гаїв.
Над Бугом Вінниця, де жителі, нівроку,
З пра-, пра-, пра-, прадіда ведуть козацький рід,
А української історії уроки
Навік лишили незгладимий слід.
Пам’ятний знак на скелі, на Кумбарах.
Іван Богун тут славно воював.
Він спуску не давав ні туркам, ні татарам,
І військо польське силою жахав.
Був відчайдушним цей герой кмітливий.
Отож тому в славетному бою
Не тільки богатирську диво-силу,
А ще й вигадливість він виявив свою.
У тисяча шістсот п’ятдесят першім
Далекім році – а була зима –
На Бугові, до глибини промерзлім
(Ту кригу, звісно, кінь не пролама),
Зійшлися в герці тут війська кіннотні.
Та що це? Мов тікають козаки…
Кіннота польська мчить невідворотно
На міцний лід підступної ріки
Соломою прикриті ополонки
Ураз зяйнули жахом глибини.
Лютнева крига заскрипіла тонко,
І Речі Посполитої сини
Погинули у темних водах Бугу –
Його Богун, бач, взяв за вояка.
Довірився він річці, наче другу,
І слава про ту битву не змовка.
Отож, тут воював герой Богун,
Де нині шум ріки й зелених рун.
Як Буг, що з плином часу не змілів,
В серцях нащадків – слава козаків!
Про праслов’янськi божества
Ще порядкує Коляда,
Рівняючи ярки снігами.
Пора ж весняна, золота,
Як кажуть, вже не за горами.
Почуєте синиці спів
На гілці вишні на осонні,
То зрозумієте без слів:
Ярилові права – законні.
Права на сонячне тепло,
На лагідні весняні квіти,
М’яке, мов килимок, зело
І на жаринь нового літа.
Казка про вiрш
Край ріки у квіточці дзвіночка,
Де метелик вишивав сорочку,
В квітці із небесної блакиті
Віршик, як рибалка, кинув сіті.
Бабиного літа павутинки
Восени збирать було не ліньки,
А тепер ось хоче він зловити
Те, на що багате тепле літо:
Відблиски росинок – намистинок
І смарагдові відтінки у травинок,
Барви цвіту, радощі ромашки,
Мелодійність пісеньки у пташки.
А зимою у мороз, завію
Оцей віршик кожного зігріє.
Казка
Казка добра і цікава
Її читають кіт і гава
І ведмедик, борсучок
Ласі теж до казочок.
Тож, казки вони читають
І чимало уже знають:
Про курочку Рябу,
Про царівну-жабу,
Про Колобка і хитру лисицю,
Про гусей-лебедів і їхню сестрицю,
Про вовка і сім козеняток
Та інші казки для маляток …
Отож, їм цікаво казку читати,
З нею ж бо любо світ пізнавати.
Щастя
Я чекаю щастя, наче літа –
Тільки б не розхлюпати тепло, –
Щоб у слово перелить зуміти
Радість, яка губить всяке зло.
Усмішки, як сонячне проміння,
Будять віру в дивосвіт добра.
Ось ще трохи праці і терпіння,
То й настане радощів пора.
Вiдлига
Перша відлига –
вісник весни.
Мокра прозорість
в гілках бузини,
У вітах калини
застигли краплини –
Сльози мовчазних снігів,
щирість без слів.
Легенда про силу щастя
Усміхнулась матінка-земля –
Геєю назвали древні греки.
Ото ж, Персефону-немовля
Принесли до матері лелеки.
В радості зігріла світ теплом,
Ще й достатку від душі вділила.
Й досі щастя бореться зі злом,
І від Геї в щастя божа сила.
Скарб
Світ добра і цвіт його веселий
Пізнаю я у людських очах.
Обійди усі міста і села,
Облети їх, мов казковий птах –
Доброта – чеснота України.
Скарб у серці кожної людини.
Слiди Тараса
Іду стежиною Черкаської землі,
Щоб поклонитися слідам Тараса.
Десь поміж трав сховалися малі,
Дитячі ще – країв оцих окраса.
Отут дитям же він ягнята пас,
Чужі ягнята на чужому полі.
А звався бунтівник, або ж Тарас.
І таки правда: не скорився долі!
А то сидів собі у бур’яні
І списував Сковороду тихенько.
Притихло поле, наче уві сні, –
Так билося поетове серденько.
Колись гайнув шукати тих стовпів,
Що підпирають небо над землею.
Щаслива мережа його слідів
Цвіте над Україною зорею.
Вербичка
Маю подругу вербичку –
Мов дівчатко, вербеня –
Сині очі, круглі щічки.
Зустрічаємось щодня.
І жартуємо доволі
Край веселої ріки,
Що аж заздрять нам тополі –
Теж би грались залюбки.
Та дорослість заважає –
Бачиш, виросли які!
Але з них пушинок зграї
З нами бавляться легкі.
Ще й калина білим цвітом
Посміхається до нас.
Вербенятам, усім дітям
І пушинкам – в добрий час!
Гiлочка
Долонькою на долоньку –
Торкнулася листя клена
Й затримала його доньку –
Гілочку ясно-зелену.
Ще зовсім вона маленька.
Із кучериків-листочків
Для неї веснонька-ненька
Пошила м’яку сорочку.
Татусь-клен узяв за ручку,
Повів до бабусі-неба,
Щоб пораділа за внучку,
Бо жити ж сім’єю треба.
Всміхнулася Україна:
Велика у неї родина!
Слiпий дощик
Пливла над полем сміхотлива хмарка
І жартувала з сонцем залюбки.
Аж бачить, внизу дівчинка Одарка
Із лійки поливає огірки.
Регоче хмарка – на очах сльозинки,
Сміється сонце, капають дощинки.
Радіє і дівчатко на городі:
– Хоч дощ сліпий, а стане у пригоді.
Вишня Маринки
Достигли вишні-намистинки
В зеленім маєві листків.
Це вишня нашої Маринки –
І зрозуміло все без слів,
Що будуть киселі, компоти,
Варенички і пиріжки.
Адже Мариночка не проти
Усе це їсти залюбки.
Казковий вечiр
Зима. Казкові вечори
Вже починаються так рано.
Ось зірка блимнула згори,
Чи все у нас ошатно вбрано.
Ліхтарик місяць засвітив,
І почалося диво з див:
Сніжиночки заблискотіли
Сріблясто, золотаво, біло.
Позапліталися казки
У їх сяйливі мережки.
“Казковий вечір” їх зібрав,
В газеті всі надрукував.
Зашелестіли сторінки,
Оповідаючи казки.
Фентезi
У країні фентезі Дельторо
Падав сніг трояндово-рожевий.
Поспішав нападати, бо скоро
Мав кортеж прибути королеви.
Я ж із дітьми бавилася в сніжки –
Сніг там теплий і легкий, як вата.
Потім ми помандрували пішки
До людей, які вміють літати.
Там я і навчилась цього дива,
Гідного уяви поетеси.
Все Дельторо бачила, щаслива –
Репортаж мій був у їхній пресі.
Я й тепер літаю залюбки,
Як складаю вірші чи казки.
Злива
Жарт жартом, а це вже злива!
Ще й чується грім здалека.
Таки Перун має силу,
Перун та ще літня спека.
Природа немов святилище
Праслов’янського бога.
Полий, поливай же ще, –
Просить вербичка-небога.
А дощ шумить з переливами –
Грають крапель цимбали.
Шепчеться з грушами, сливами,
Чи досить води, чи мало?
Соловейко Лiни Костенко
Мої мрії такі, як небо –
Високі, мінливо-гарні.
Чого ще людині треба?
Ось побувала в книгарні.
Terra incognito книги…
Гортаю, не бачу дороги.
А надворі ж відлига!
То й промочила ноги.
Тепер же, як соловейко
Із вірша Ліни Костенко,
Вкриваюся теплим пледом,
П’ю липовий чай із медом.
Снiжинки
Розкриливши свої пушинки,
Летять, танцюючи, сніжинки
У білих сукенках на диво –
Такі святкові і красиві!
– Хто вам подарував вбрання?
– То ж Дід Мороз – наша рідня.
Снiгурi
Неначе яблуня в плодах,
Ця берізка в снігурах.
Ой, летіли! Ой, летіли!
Утекли від заметілей.
– Отож, просимо до нас! –
У двір вибіг весь наш клас.
Винесли гостям зернят –
Не страшний їм снігопад.
Вдягла ялинка пуховик
Вдягла ялинка пуховик
З пір’їнок білих неземних.
Сховала рученьки-гілки
В пухнасті муфти залюбки.
— Вона не змерзне в холоднечі! —
Радіє на санках малеча.
Стриба зайчик мiж кущiв
Стриба зайчик між кущів
Вушками пряде.
Гілка хрусне – і присів:
Небезпека де?
Почекає хвилин кілька
І слухає знов:
– Чи не хрусне знову гілка?
Далі я пішов.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Казки Михайла Стельмаха – велика підбірка для дітей
