У 2009 році у різних країнах світу вперше стартувала цікава акція – Всесвітній день читання книжок вголос. Вже одинадцять років учасники освітнього флеш-мобу обирають книжки на свій розсуд, знаходять вдячну аудиторію та починають читати художні чи навіть наукові твори вголос. Всесвістній день читання – визначна подія, яку проводять вже в 173 країнах світу. Дата флеш-мобу щороку змінюється, у 2020-му акція випадає на 5 лютого.
Наш сайт Mamabook підхопив цікаву ініціативу та підготував серію коротких українських легенд для дітей.
У кінці статті ви можете завантажити всі 10 легенд в одному зручному файлі!
Легенда про дівчину-Україну
Якось Господь Бог вирішив наділити дітей світу талантами. Французи вибрали елегантність i красу, угорці –
Обдарувавши всіх, підвівся Господь Бог зі святого трону i раптом побачив у куточку дівчину. Вона була боса, одягнута у вишиванку, руса коса переплетена синьою стрічкою, на голові мала вінок із червоної калини.
–
–
–
Дівчина хотіла вже йти, та Господь Бог, піднявши правицю, зупинив її.
–
Узяла дівчина–
Як Зима біла Весну-красну стрічала
Як виникло свято Стрітення
Кажуть в народі, що всередині лютого зустрічаються дві пори року — Зима та Весна. Іде Зима, стара, втомлена, змарніла, одяг на ній латаний, а в руках — торба дірява, з якої сиплеться торішнє зерно. Весь урожай поїла Зима, час їй залишати землю.
А назустріч старій Зимі виходить молода дівчина — Весна-красна. Вдягнена красуня в зелені шати, личко у неї рум’яне, веселе, а на голові — пишний вінок квітів.
— Здоров будь, Зимонько! — вітається Весна.
— І тобі день добрий,— відповідає Зима.
— Час тобі, бабусю, поступитися мені, я пануватиму на землі,— каже молода красуня.— Усе, що люди запасли, ти поїла, спорожнила комори та клуні.
— Ні, Весно, це ти прийшла зарано,— бурчить стара,— я ще володарка на землі.
— Давай змагатися,— пропонує Весна,— хто переможе, той і залишиться.
Погодилась Зима. Стали вони силою мірятись: то стара віхолою та морозом повіє, то молода теплом та сонячним променем пахне.
А в народі зустріч двох пір року Стрітенням назвали і примітили: цього дня погода може кілька разів змінюватись. Яка з них переможе, така і пануватиме невдовзі.
Легенда про підсніжники
В одних багатих людей росла дочка. Вона була така гарна і ніжна, що не можна було не милуватися нею. Коли ж вона підросла, до неї почали свататись гарні хлопці. Але дівчина всім відмовляла. Батькові набридло вибачатися перед знатними нареченими, і він вирішив покарати доньку: сам вибрав для неї чоловіка. Холодного і злого чоловіка, від погляду якого в’янули квіти. А дівчина покохала молодшого, ніжного і гарного, – брата свого чоловіка. Молодий парубок теж покохав дівчину. Він грав їй на сопілці і співав пісні. Коли їхні погляди зустрічались, навіть птахи змовкали.
Старший брат був сердитий на молодшого і обіцяв молоду жінку за непокірність замкнути в темній хаті. Але парубок і красуня не злякалися злого старшого брата. Кохання підказало, що їм робити. І вони втекли в гори, у квітучі сади. Старший брат пустився навздогін. Закохані сховалися у трояндах. Молоді дивилися одне на одного такими закоханими, гарячими поглядами, що дівчина розтанула і стала сльозою-краплиною, а хлопець – теплим вітром. Але злому старшому братові і цього було мало. Він закував краплину в снігову кригу, розлучив вітер і її навіки.
Коли навесні теплий вітер прилітає до своєї коханої, вона пробиває своїм теплом холодну міць і з’являється на світ гарною квіткою-підсніжкою – ніжною, нескореною, вірною і сильною в коханні. Відтоді білі квіти, які з пониклою вниз голівкою ростуть у вічному смутку за своїм коханням, назвали люди підсніжниками.
Як людина стала лелекою
Колись у нашому краї була велика біда: люди не мали роботи, не вистачало на всіх землі, не раз і шматка хліба не було в хаті. Не витримав такого життя один чоловік та й подався шукати щастя в далях, в заморських краях.
Тут він знайшов вічне літо, а головне хліб і воду. А більшого він і не бажав.
Воно б, може, й нічого, але стала його діймати страшна ностальгія — сум за батьківщиною. Все більше й більше думав про повернення додому в рідний край. Хоча не назовсім, а так щоб трохи тут жити, а трохи в рідній стороні.
— От якби я мав крила, то міг би хоч раз на рік злітати додому.
Почув його молитви Господь і перетворив того мрійливого чоловіка в лелеку.
Змахнув крильми лелека та й полетів до рідного дому, в Україну. Зраділо його серце, коли побачило свою землю, село, батьківську хату. Але й засмутилося, бо вже не зміг назад стати людиною.
Звив собі гніздо на дереві, що росло у дворі колишньої хати, і став там жити. Так жив до кінця літа, аж стало його знову тягнути в чужий край, де тепло і харчі є. Зібрався та й полетів у вирій, до теплих земель.
І так відтоді літає туди-сюди, по кілька місяців живе на батьківщині, арешту на чужині. Сім’я його розмножилася, з’явилися родичі — журавлі, чаплі. Тільки коли підіймуться ці птахи в небо, сумовито кричать: укру-укру.
Не можуть вже вимовити, як перше, слово «Україна», але не забули своєї батьківщини.
Чому в лелек червоні дзьоби
На селі знайшли лелеку з поламаним крилом, виходили його, а потім випустили.
Одного разу у людей загорілася хата, а в ній було двоє маленьких хлоп’ят. На цю пору пролітав повз хату врятований лелека. Він кинувся у відчинене вікно і врятував хлопчиків, але вельми попік ноги і дзьоб, які стали кривавими.
Відтоді у лелеки червоні ноги і дзьоб, а крила – чорні. Господарі віддячили птахові, прилаштували на ясені колесо від воза, щоб він завжди був поруч з ними і виводив малят. Отже, якщо на хаті звиває гніздо лелека, то вірять, що в ній буде лад.
Легенда про сніг
Одного разу з’явився сніг. Він не мав кольору і коли була зима, то люди його не бачили. Пішов він до фіалки, та й каже:
— Фіалко, дай мені свій гарний фіолетовий колір, щоб я був такого ж кольору.
А фіалка відповідає:
— Цей колір тільки мій і я не хочу щоб його мав хтось інший.
Пішов сніг далі шукати собі колір. Довго він блукав і натрапив на троянду, каже:
— Трояндо, в тебе такий колір, як у королеви! Чи можеш ти зі мною ним поділитися?
— Вибач, але якщо ти будеш мати мій колір, то всі будуть захоплюватися не лише моєю красою, а й твоєю, тому я не дам тобі свого кольору.
Ще в багатьох рослин просив кольору сніг та ніхто з ним не поділився. Пішов сніг з поганим настроєм до лісу. Зустрів його підсніжник та й питає:
— Чому ти такий сумний?
Сніг розповів свою історію про пошук кольору, а коли закінчив, то підсніжник запропонував йому свій колір. Сніг був дуже вдячний квітці і коли він взимку випадає, то зігріває підсніжник в знак подяки.
Мороз, Сонце і Вітер
шли сонце, мороз і вітер стовповою дорогою усі три і зустрічають чоловіка.
— Здоров був!
— Доброго здоров’я!
Поздоровкались і пішли, ті собі, а той собі; пройшли вони з гони і роздумались тоді: кому той чоловік здоров’я бажав — чи на всіх, чи, може, одному? Вернулись, нагонять того чоловіка:
— Обожди, чогось іспросимось.
Той обождав, підходять вони до його:
— Кому, чоловіче, ти казав доброго здоров’я — чи одному, чи на усіх?
— Ні,— каже,— одному я казав.
— Котрому ж ти казав?
— Оцьому,— каже,— губатому я бажав здоров’я.
Обернулись і йдуть собі назад, сонце й каже:
— Я його попечу!
А мороз каже:
— Я його ізморожу.
А вітер каже:
— Ти не спечеш, а ти не зморозиш, бо як ти будеш пекти, а я буду холодний вітер віять, а як ти, морозе, будеш морозить, то я притихну, і він не змерзне.
Святий Миколай та три мішечки золота
Якось давним-давно жив Миколай. Був він родом з досить забезпеченої сім’ї, але при цьому не цурався бідних і допомагав, чим міг. Так ось одного разу дізнався він про одного нещасного селянина, який збанкрутував в одну мить.
У того бідолахи було троє дочок на виданні. У ті далекі часи без приданого було просто неможливо вийти заміж, тому дочкам довелося би йти важко працювати або піти в блуд, щоб хоча б прогодуватись. Зглянувся Микола над бідними дівчатами, і пробравшись тихо до їхнього будинку посеред ночі вкинув у віконце три мішечки із золотом для кожної з дочок. Ось так Миколай, тоді ще молодий священик, врятував трьох дівчат від важкої долі.
Легенда про калину
Було це давно-
Там, де дівчата потонули, з часом виросли кущі з червоно –
Чому чорнобривці ростуть коло хати
Давно-давно це було. Ще тоді, коли земля України не знала біди й злигоднів, коли співучий її народ мирно сіяв хліб і радо зустрічав кожного, хто приходив з добром. Ця родюча земля з луками зеленими, лісами багатими, ріками голубими, людьми сильними приваблювала чужинців з півночі. Несли вони з собою горе та сльози, забираючи у полон найдорожче – хлопчиків, що мали вирости слухняними рабами.
У цей день до поселення підходили вороги. Матері, щоб не віддати дітей чужинцям, шукали рятунку у баби Ясновидиці, яка зналася на чарах.
Принишклі й боязкі хлопчики тулилися до Любави, матері чорнобривого Кароока, що привела їх до Ясновидиці. Сива бабуня мовила слова заклинання, і діти перетворились у прекрасні кущисті квіти, які огорнули ноги Любави. Вони були чорнобривими і кароокими, як і хлопчаки.
– Залишайтесь коло матері, – мовила старенька.
Не знала Ясновидиця, що це будуть її останні слова. Чужинські мечі порубали усіх…
Так і зостались в Україні хата, мати й чорнобривці як одне ціле. Нема України без білої хати і чорнобривців, які милують материнське серце до сивих морозів.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: До Всесвітнього дня читання вголос: 10 коротких оповідань про природу
