Урешті Мумі-тролеві таки пощастило виволокти свою знахідку на берег, і він покотив її поперед себе по піску.
Чмих, скільки міг, натягав шию, і врешті таки побачив улов Мумі-троля: буй! Великий барвистий буй!
– Йо-хо! – загукав Мумі-троль. – Що скажеш?
– Цілком незле, – відгукнувся Чмих, схиливши набік голову й критично оглядаючи знахідку. – А як тобі мій улов?
Чмих поскладав свої трофеї рядочком на піску.
– Корковий пояс знадобиться, але навіщо тобі щербатий черпак? – чудувався Мумі-троль.
– Придасться на господарстві… Тільки воду вичерпувати доведеться дуже швидко… Послухай-но, Мумі-тролю! Міняймося! Рогожку, черпака й черевика віддаю за оцього старого буя!
– Нізащо! – як відрізав Мумі-троль. – Можу хіба згодитися на обмін коркового пояса на загадковий талісман, якого принесло морем з далеких країв.
З тими словами Мумі-троль досягнув з кишені скляну кулю і потрусив нею перед очима Чмиха. Усередині кулі вихором закружляли сніжинки і за мить знову вляглися, вкривши крихітну хатинку з віконцями зі срібного паперу.
– О-о, – простогнав Чмих.
Нещадна внутрішня боротьба відбувалася у душі Чмиха, який понад усе цінував власність.
– Дивись! – дражнив його Мумі-троль, знову потрясаючи кулею зі снігом.
– Я не знаю… – Чмих був у відчаї. – Я й справді не знаю, чого мені хочеться більше – коркового пояса чи зимового талісмана! Моє серце розривається надвоє!
– На дану мить цей сніговий талісман єдиний в усьому світі! – переконував Мумі-троль.
– Але я не можу відмовитися від пояса! – скімлив Чмих. – Любий Мумі-тролю, може, хай куля належить нам обом!
– Гм, – хмикнув Мумі-троль.
– Я лише інколи потримаю її в руках, – умовляв Чмих. – Скажімо, щонеділі…
Мумі-троль на якусь хвилю замислився.
– Гаразд, – врешті погодився він. – Можеш брати кулю щонеділі й щосереди.
У той час далеко від усіх берегом походжав Нюхмумрик. Він брів понад самою водою, і, коли хвилі з шипінням намагалися облизати його черевики, зі сміхом відстрибував убік. Як вони сердилися!
Неподалік мису Нюхмумрик зустрів Тата Мумі-троля, котрий тягав з води дошки та колоди.
– Чудовий матеріал, еге ж? – Мумі-тато засапався від зусиль. – З цього я змайструю причал для “Пригоди”!
– Допомогти вам? – запитав Нюхмумрик.
– Ні-ні, що ти! – аж наче злякався Тато. – Я й сам впораюся! Пошукай собі щось інше!
Мотлох, що його вихлюпнуло на берег морем, – невеликі бочівки, уламок стільця, кошик без дна, прасувальна дошка – не цікавив Нюхмумрика, бо то були громіздкі, обтяжливі речі. Нюхмумрик прошкував, заклавши руки до кишень і насвистуючи собі під ніс, відстрибував перед хвилями, а тоді наступав на них, дражнячись. Отак забавляючись, мандрував він довгим безлюдним берегом.
Хропся нипала між скелями на краю мису. Свою обпалену гривку вона сховала під віночком з водяних лілій і зосереджено шукала чогось такого, що викликало б здивування та заздрощі у решти. А коли всі удосталь надивуються, Хропся подарує свою знахідку Мумі-тролеві (якщо це, звісно, не буде якась прикраса). Дряпатися між камінням було дуже важко, та й вітер раз у раз норовив здмухнути з неї вінок. Принаймні море трохи вгомонилося. Ще нещодавно сердите море змінило барву з темно-зеленої на спокійнішу, блакитну, а баранці на гребенях хвиль стали радше окрасою, а не ознакою гніву. Хропся зійшла на вузеньку смужку каменистого пляжу між прибоєм та скелями, однак нічого, окрім водоростей та кількох уламків дощок, там не знайшла. Зневірена, побрела далі уздовж мису.
“Як прикро, що іншим завжди щастить на якісь вчинки, а мені ні, – журно міркувала собі Хропся. – То вони стрибають по крижинах, то ставлять загати на струмках або ж ловлять Мурашиних Левів. Хотілось би зробити щось нечуване самотужки і здобути визнання Мумі-троля”.
Важко зітхнувши, вона задивилася понад пустельним берегом. І враз спинилася, мов уражена громом, а серце застугоніло їй у груденятах. На самому краю мису… О ні, надто страшно! На самому краю мису хтось лежав у воді, б’ючись головою до прибережного каміння. Хтось неймовірно великий, удесятеро більший за маленьку Хропсю!
“Побіжу й погукаю всіх!” – спалахнула в її голівці перша думка, але Хропся навіть не зрушила з місця.
“Ну чого знову злякалася?! – вмовляла Хропся саму себе. – Мусиш поглянути, хто там!” І вона, тремтячи, рушила далі. То була велика жінка…
Велика жінка без ніг… Який жах! Хропся ступила ще кілька непевних кроків і завмерла вражена. Велика жінка була з дерева! А яка ж вродлива! Крізь кришталеву воду прозирало її спокійне усміхнене обличчя з червоними щоками й устами, з широко розплющеними синіми очима. Волосся до пліч теж було помальоване в синій колір.
– Королева, – шанобливо прошепотіла Хропся.
Витончені руки жінки були складені навхрест на грудях, прикрашених золотими квітами та ланцюжками, а червона сукня спадала м’якими фалдами від тонкого стану до стіп. От лишень дивовижа – вродлива пані не мала спини…
Надто розкішний подарунок, хай навіть для Мумі-троля, міркувала Хропся, але вона таки подарує йому свою королеву!
Хропсю аж розпирало від гордощів, коли вона, сидячи верхи на животі дерев’яної королеви, припливла надвечір до бухти, де швартувалася їхня лодія.
– Ти знайшла човна? – запитав Хропусь.
– От молодець! Сама зуміла допровадити його сюди! – здивувався Мумі-троль.
– Це оздоба корабля, – пояснив Тато Мумі-троля, який у юні роки ходив морями. – Моряки часто увінчують форштевень судна дерев’яними фігурами королев.
– Навіщо? – упхав свого носа Чмих.
– Щоби прикрасити корабель!
– А чому у неї немає спини? – дивувався Гемуль.
– Бо саме спиною фігура прикріплюється до носа судна. Це й немовляті зрозуміло! – пирхнув Хропусь.
– Вона надто велика, щоб почепити її на “Пригоду”! Шкода! Страшенно шкода! – скрушно похитав головою Нюхмумрик.
– Яка вродлива пані! – зітхнула Мама Мумі-троля. – Подумати лишень, така гарна – і жодної їй втіхи з власної краси!
– Що ти з нею робитимеш? – поцікавився Чмих.
Хропся соромливо потупила очі.
– Подарую Мумі-тролеві!
Мумі-троль мало дар мови не втратив з несподіванки. Він почервонів по самі вуха, ступив крок наперед й уклонився. Хропся, зніяковівши, присіла в реверансі – збоку здавалося, наче вони на урочистому прийнятті.
– Сестричко! Ти ще не бачила, що я знайшов! – з ноткою погорди мовив Хропусь, показуючи на велику блискучу купу золота на піску.
– Справжнє золото! – Хропсі аж подих перехопило, а очі стали великими мов тарелі.
– Там його дуже-дуже багато! – вихвалявся Хропусь. – Ціла гора золота!
– Я наколупаю його донесхочу і буду ним володіти! – встряв Чмих.
О, як усі милувалися своїми знахідками! Родина Мумі-тролів ураз розбагатіла. Та найкоштовнішими були все-таки дерев’яна королева та маленька скляна куля з зимовою хатинкою та снігом.
Навантажена по вінця “Пригода” врешті-решт покинула самотній острів і вийшла в усе ще неспокійне після шторму море. За нею на буксирі тягнувся невеличкий флот дощок та колод, а вантаж у трюмі складався з золота, скляної кулі-талісмана із зимовою казкою всередині, барвистого буя, черевика без підбора, щербатого черпака, коркового рятівного пояса та рогожки. На носі лежала дерев’яна жінка і вдивлялася у морські простори. Коло неї сидів Мумі-троль, поклавши лапку на її чудове блакитне волосся. Він був такий щасливий! Хропся час від часу позирала на обох.
“Ах, якби я була такою ж вродливою, як дерев’яна королева, – думала вона. – Хоч би гривка уціліла…”
Від недавньої радості не лишилося й сліду, Хропся геть посмутніла.
– Подобається тобі дерев’яна королева? – запитала вона.
– Дуже! – відповів Мумі-троль, не підводячи голови.
– Але ж ти казав, що не любиш дівчаток з волоссям! А у неї ще й мальоване!
– Зате дуже гарно мальоване!
Хропся спохмурніла.
Ледь стримуючи сльози, вона дивилася на море й поступово сіріла.
– У неї дурнуватий вигляд! – сердито бовкнула вона.
Щойно після цих слів Мумі-троль звів на неї погляд.
– Чому ти посіріла? – здивувався він.
– Просто так! – буркнула Хропся.
Мумі-троль зійшов з носа лодії і сів поруч з нею.
– Мабуть, таки твоя правда, – зрештою озвався він. – Королева й справді має дуже дурнуватий вираз обличчя.
– Справді? – втішилася Хропся й знову порожевіла. Сонце поволі хилилося до вечора, позолотивши хребти хвиль. Усе замерехтіло золотом: вітрило, лодія й усі, хто в ній плив.
– Пригадуєш золотистого метелика, якого ми з тобою бачили? – запитав Мумі-троль.
Хропся кивнула головою, змучена та щаслива. Ген далеко в морі пломенів у призахідному промінні сонця самотній острів.
– Що ви надумали зробити з Хропусевим золотом? – поцікавився Нюхмумрик.
– Гарно обкладемо грядки, – відповіла Мумі-мама. – Найбільшими шматочками, ясна річ, бо дрібні зовсім ніякі на вигляд.
Згодом усі примовкли, сиділи й дивилися, як поринає у море сонце, бліднуть довколишні барви, перемінюючись із золотистих на блакитні й фіолетові. “Пригода” летіла під вітрилами додому.
Розділ п’ятий,
у якому розповідається про Королівський Рубін, про те, як рибалив Хропусь, та про загибель Мамелюка, а також про те, як будиночок Мумі-тролів перетворився на джунґлі
Було це десь наприкінці липня. Над Долиною Мумі-тролів зависла спека. Навіть мухи не мали сили дзижчати. Знемагали запилені дерева, річка обміліла й ледь дзюркотіла спраглими дощу левадами. Вода вже не ставала морсом у чарівному капелюсі (якого, зрештою, перепросили й поставили на комоді перед дзеркалом).
День у день сонце пражило Долину, сховану поміж узгір’ями. Уся дрібна живність поховалася по своїх прохолодних земляних нірках, замовкли птахи.
Спека вплинула й на друзів Мумі-троля, вони тинялися один поза одного й раз у раз сварилися.
– Мамо! – попросив якось Мумі-троль. – Придумай нам якесь заняття. Так гаряче, що ми скоро перегриземося…
– Я вже це зауважила, любі дітоньки, і мушу зізнатися, що радо позбулась би вас на якийсь час… – мовила Мама. – Може, вам ліпше перебратися до печери на кілька днів? Ви б цілими днями ніжилися в морі й нікому не заважали…
– Можна там навіть заночувати? – зрадів Мумі-троль.
– Звичайно! А додому повертайтеся лише тоді, як між вами запанує лад.
Як цікаво було оселитися в печері навсправжки. Посеред піщаної долівки друзі поставили гасову лампу. Кожен випорпав собі зручну ямку й вимостив її для спання.
Харч – пудинг з родзинками, гарбузовий мус, банани, марципанові тістечка-поросята, кукурудзяні качани, а ще оладки на завтрашній сніданок – розділили на шість однакових порцій.
Надвечір звіявся легенький вітерець і став гуляти понад безлюдним берегом. Сонце червоно заходило, виповнюючи печеру теплим промінням. Нюхмумрик награвав вечірні мелодії, Хропся лежала, поклавши кучеряву голівку на коліна Мумі-тролеві. Друзів розморило від ситості після пудингу з родзинками, але коли над морем опустилися сутінки, всім стало якось не по собі.
– Це я колись знайшов печеру, – бовкнув ні сіло ні впало Чмих.
Ніхто навіть бровою не повів – що, мовляв, чули про це сотні разів.
– Хочете послухати страшну оповідь? – запитав Нюхмумрик, запалюючи лампу.
– Дуже страшну? – поцікавився Гемуль.
– Десь таку, як звідси до входу або й ще трохи далі, – сказав Нюхмумрик. – Якщо таке пояснення тобі щось каже…
– Зовсім нічого, – відбуркнув Гемуль. – Починай, а я тобі скажу, коли стане страшно.
– Гаразд, – погодився Нюхмумрик. – Цю байку розповіла мені одна сорока, коли я був ще малий. Слухайте! На краю світу стоїть височенна гора. Така височенна, що аж паморочиться в голові, чорна як сажа і гладенька мов шовк. Вона стрімко уривається у бездонне провалля, а хмари стеляться біля її підніжжя. На самому вершечку гори височить дім Чарівника. Ось такий, – і Нюхмумрик намалював на піску палац Чарівника.
– А чому без вікон? – запитав Чмих.
– Немає там ні вікон, ні дверей, бо Чарівник завжди прилітає додому по повітрю верхи на чорній пантері. Ночами він літає світом і збирає рубіни.
– Що ти кажеш?! – нашорошив вуха Чмих. – Рубіни! А звідки він їх бере?
– Чарівник може обернутися на будь-кого. Йому завиграшки просотатися під землю чи опуститися на морське дно, де лежать приховані скарби.
– І що він робить з тою купою коштовного каміння? – заздрісно запитав Чмих.
– Нічого. Лише колекціонує. Як наш Гемуль рослини.
– Ти щось казав? – зірвався спросоння Гемуль.
– Я саме розповідав, що рубінів у Чарівника не злічити, – пояснив Нюхмумрик. – Одні лежать великими купами, інші – вправлені у стіни й світяться, наче очі диких звірів. Дім Чарівника не має даху, тож хмари, котрі пропливають над ним, забарвлюються в криваво-червоний колір. Очі Чарівника теж червоно виблискують у темряві.
– Я починаю боятися, – озвався Гемуль. – Не квапся, розповідай поволі, будь ласка!
– Напевно, щасливий отой Чарівник! – зітхнув Чмих.
– Зовсім ні! – заперечив Нюхмумрик. – І не буде щасливим, доки не знайде Королівський Рубін, майже такий завбільшки, як голова чорної пантери. Він палахкотить, немов живе полум’я. Чарівник розшукував його по всіх планетах, навіть на Нептуна залітав, але так ніде й не знайшов. Зараз подався на Місяць, має намір обнишпорити кратери, тільки надії мало… У глибині душі Чарівник здогадується, що Королівський Рубін знаходиться на Сонці, та як туди дістатися? Він робив спроби вже не раз, однак там надто гаряче. Оце й розповіла мені якось сорока.
– Гарна байка, – похвалив Хропусь. – Дай мені, будь ласка, ще одне марципанове порося.
– Це не байка. Усе розказане – правда, – сказав, помовчавши якусь хвилю, Нюхмумрик.
– Я ні на мить не засумнівався! – випалив Чмих. – Надто коли йшлося про коштовне каміння!
– Як можна пересвідчитися, чи Чарівник існує насправді? – недовірливо зронив Хропусь.
– Я його бачив на власні очі, – мовив Нюхмумрик, припалюючи люльку. – Його самого і пантеру на самотньому острові гатіфнатів. Вони летіли серед хмар у сам розпал грози.
Т. Янсон. «Капелюх чарівника». Частина 1
Т. Янсон. «Капелюх чарівника». Частина 2
Т. Янсон. «Капелюх чарівника». Частина 3
Т. Янсон. «Капелюх чарівника». Частина 4
Т. Янсон. «Капелюх чарівника». Частина 5
Т. Янсон. «Капелюх чарівника». Частина 6
Т. Янсон. «Капелюх чарівника». Частина 7
Т. Янсон. «Капелюх чарівника». Частина 8
Т. Янсон. «Капелюх чарівника». Частина 9
Т. Янсон. «Капелюх чарівника». Частина 10
Т. Янсон. «Капелюх чарівника». Частина 11
Т. Янсон. «Капелюх чарівника». Частина 12
Чашки для вчителів з різних предметів (Інтернет-магазин Tovarik.com.ua)
Украинский сайт для родителей и детей Mamabook.com.ua.
Копирование материалов разрешено только с открытой ссылкой на наш портал!