РОЗДІЛ 23. Квадратні цукерки, що обертаються круглими
Усі зупинилися і з’юрмилися біля дверей, верхня половинка яких була скляна. Дідунь Джо підняв Чарлі, щоб тому краще було видно, і Чарлі, зазирнувши, побачив довжелезного стола, на якому нескінченними рядами лежали квадратні білі цукерочки. Вони дуже нагадували квадратні грудочки цукру-рафінаду — хіба що на кожній збоку було намальоване кумедне рожеве личко. При кінці стола кілька умпа-лумпів старанно малювали на цукерках нові й нові личка.
— Ось вони! — вигукнув містер Вонка. — Квадратні цукерки, що обертаються круглими!
— Не бачу, щоб вони ставали круглими, — знизав плечима Майк Тіві.
— Вони все ще квадратні, — погодилася Ве-рука Солт. — Абсолютно квадратні.
— А вони і є квадратні, — сказав містер Вонка. — Я не казав, що вони не квадратні.
— Ви сказали, що вони круглі! — наполягала Верука Солт.
— Я такого не казав, — обурився містер Вонка. — Я казав, що вони обертаються круглими.
— Але ж вони не обертаються круглими! — не вгавала Верука Солт. — Вони квадратні!
— Ні, вони обертаються круглими, — переконував містер Вонка.
— Аж ніяк вони круглими не обертаються! — зірвалася на крик Верука Солт.
— Веруко, дорогенька, — втрутилася пані Солт, — не звертай на містера Вонку уваги! Він тебе обманює!
— Шановне старе опудало, — відказав їй містер Вонка, — сходіть і вправте собі мізки!
— Як ви смієте зі мною так розмовляти! — обурилася пані Солт.
— Ой, мовчіть, — урвав її містер Вонка. — Дивіться всі! — Він витяг з кишені ключа, відімкнув двері, розчинив їх навстіж… і раптом… на звук відкривання дверей усі малесенькі квадратні цукерочки почали хутко обертатися круглими личками до входу, щоб бачити, хто прийшов. Врешті всі круглі крихітні личка на цукерках обернулися до дверей і дивилися на містера Вонку.
— От бачите! — переможно вигукнув той. — Вони обернулися круглими личками! І нема чого сперечатися! Це квадратні цукерки, що обертаються круглими личками!
— їй-богу, так і є! — визнав дідунь Джо.
— Ходімо! — вигукнув містер Вонка, знову повернувшись у коридор. — Ідемо далі! Не гаймо часу!
“МАСЛОВІСКІ Й МАСЛОДЖИН” —було написано на наступних дверях.
— Оце вже цікавіше, — зрадів пан Солт, Ве-руччин батько.
— Розкішні напої! — мовив містер Вонка. — Умпа-лумпи їх просто обожнюють. Стають від них п’яненькі. Прислухайтесь! Чуєте, як галасують?
З-за зачинених дверей долинали шквали реготу та уривки пісень.
— Вони там п’яні як чопики, — додав містер Вонка. — Хлебчуть масловіскі з содовою. Улюблений їхній напій. Маслоджин з тоніком теж дуже популярний. За мною, будьте ласкаві! Нам справді не варто отак зупинятися.
Він повернув ліворуч. Тоді праворуч. Вони підійшли до довжелезних сходів. Містер Вонка з’їхав перилами донизу. Троє дітлахів зробили так само. Пані Солт і пані Тіві, єдині жінки, що залишилися в товаристві, вже добряче втомилися. Пані Солт, велике гладке створіння на коротких ніжках, сопіла, як носоріг.
— Сюди! — гукнув містер Вонка, повертаючи після сходів ліворуч.
— Не так швидко! — хекала пані Солт.
— Це неможливо, — відповів містер Вонка. — Тоді ми ніколи не потрапимо туди вчасно.
— Куди туди? — запитала Верука Солт.
— Не твого розуму діло, — відказав містер Вонка. — Ще хвильку — й побачиш.
РОЗДІЛ 24. Верука в горіховому цеху
Містер Вонка помчав по коридору. На наступних дверях, до яких вони підбігли, був напис: “ГОРІХОВИЙ ЦЕХ”.
— Добре, зупиніться тут на хвильку, — сказав містер Вонка, — віддихайтесь і зазирніть у скляне віконечко в дверях. Але не заходьте! Хоч би там що, не заходьте в горіховий цех! Бо налякаєте білок!
Усі з’юрмилися біля дверей.
— Ой, дивіться, дідуню, дивіться! — вигукнув Чарлі.
— Білочки! — крикнула Верука Солт.
— Ого! — роззявив рота Майк Тіві. Видовище було прецікаве: мабуть, з сотня білок сиділа на високих стільчиках довкола великого стола. На столі лежали гори волоських горіхів, що їх з величезною швидкістю лущили білки. Вони працювали, мов скажені.
— Цих білок спеціально навчили добувати горішки з-під шкаралупи, — пояснив містер Вонка.
— А чому саме білок? — поцікавився Майк Тіві. — Чому не умпа-лумпів?
— Бо умпа-лумпи, — відповів містер Вонка, — не вміють так лущити, щоб сам горішок лишався цілим. Вони завжди розколюють горіхи надвоє. Ніхто, крім білок, не вміє добувати з-під шкаралупи цілий горішок. Це надзвичайно важко. А я вимагаю, щоб на моїй фабриці використовували тільки цілі горішки. Ось чому довелося поставити на цю роботу білок. Хіба ж не прегарно вони добувають ці горішки! Гляньте, як вони стукають суглобами кігтиків по шкаралупі, щоб перевірити, чи під нею не зіпсу-тий горішок! Зіпсутий відлунює порожньо, і білки його не лущать, а зразу викидають у сміттєпровід. Он! Дивіться! Ота білка, що найближча до нас! Здається, вона натрапила на зіпсутий!
Усі дивилися, як маленька білочка постукала суглобом кігтика по шкаралупі горіха. Тоді схилила набік голівку, уважно прислухалася й щосили метнула горіх позад себе у велику діру в підлозі.
— Мам! — вигукнула раптом Верука Солт, — я хочу мати білочку! Дістань мені таку білочку!
— Ти ж розумна дитина, — відказала пані Солт. — Це білочки містера Вонки.
— Ну, то й що! — закричала Верука. — Хочу білочку. Я тільки й маю вдома, що двох собак, чотирьох котів, шістьох кролів, двох папуг, трьох канарок, одного зеленого какаду, одну черепаху, акваріум з золотими рибками, клітку з білими мишками і старого дурного хом’яка! А я хочу білочку!
— Добре, моя мармулеточко, — заспокійливо сказала пані Солт. — Мама дістане тобі білочку за першої-ліпшої нагоди.
— Але я не хочу якусь стару білку! — верещала Верука. — Я хочу вчену, дресировану білочку!
І тут виступив наперед пан Солт, Веруччин батько.
— Так, Вонко, — солідно проказав він, витягаючи натоптаного грішми гаманця, — скільки хочете за свою скажену білку? Назвіть ціну.
— Вони не продаються, — відповів містер Вонка. — їй білка не дістанеться.
— Як це не дістанеться! — зарепетувала Ве-рука. — Я зараз зайду й сама собі виберу білку!
— Не смій! — крикнув містер Вонка, та було пізно. Дівчисько рвучко відчинило двері й забігло в цех.
Щойно вона опинилася в залі, як усі сто білок перестали працювати, озирнулися і втупилися в неї чорними намистинками очей.
Верука теж завмерла, зирячи на них. Тоді її погляд зупинився на гарненькій білочці, що сиділа край стола зовсім близько до неї. Білочка тримала в лапках горіха.
— Чудово, — сказала Верука, — візьму тебе!
Дівчина простягла руку, щоб ухопити білочку… та поки вона це робила… у першу ж часточку секунди, коли її рука почала рух уперед, у кімнаті все раптом закружляло, ніби спалахнула руда блискавка, і всі-всі-всі білки, що сиділи за столом, стрибнули на Веруку, вчепившись їй у тіло.
Двадцять п’ять білок схопили дівчинку за праву руку й повисли на ній.
Ще двадцять п’ять білок схопили її за ліву руку й теж повисли.
Двадцять п’ять білок схопили її за праву ногу й притисли її до землі.
Двадцять чотири білки схопили її за ліву ногу.
Лишалася ще одна білка, як було видно — найголовніша. Вона видряпалася Веруці на спину й почала стук-стук-стукати бідолашне дівчисько по голові суглобами кігтика.
— Рятуйте її! — заверещала пані Солт. — Ве-руко! Назад! Що вони з нею роблять?
— Перевіряють, чи не зіпсута всередині, — пояснив містер Вонка.
— Дивіться далі.
Верука люто боронилася, але білки міцно її тримали й не давали поворухнутися. Білка на плечах і далі стук-стук-стукала дівчину по голові. А тоді білки повалили Веруку додолу й кудись потягли.
— Ой лихо, вона таки зіпсутий горішок, — сказав містер Вонка. — Мабуть, її голова відлунювала порожнечею.
Верука борсалася й вищала, та дарма. Дужі маленькі лапки тримали її міцно, і вирватись вона не могла.
— Куди вони її тягнуть? — верескнула пані Солт.
— Туди, куди викидають зіпсуті горіхи, — пояснив містер Віллі Вонка. — До сміттєпроводу.
— Вони її збираються викинути в сміттєпровід! — зойкнув пан Солт, дивлячись через скляні двері на доньку.
— То врятуй її! — загорлала пані Солт.
— Пізно, — сказав містер Вонка. — Вона вже зникла!
І справді, вона зникла.
— А куди? — лементувала, сплескуючи руками, пані Солт. — Що роблять із зіпсутими горіхами? Куди веде сміттєпровід?
— Оцей сміттєпровід, — пояснив містер Вонка, — впадає прямісінько в головну каналізаційну трубу, в яку стікають нечистоти з усіх куточків фабрики: і зметена з підлоги пилюка, і картопляні лушпайки, і гнила капуста, і риб’ячі голови, і все таке.
— І хто ж це їсть рибу, капусту й картоплю на такій фабриці, хотів би я знати? — здивувався Майк Тіві.
— Я, звичайно, — відповів містер Вонка. — Чи ти гадаєш, що я харчуюся самими бобами какао?
— Але… але… але… — верескнула пані Солт, — куди вона врешті-решт виходить, та каналізаційна труба?
— Як то куди? Ясно, що в піч, — спокійно пояснив містер Вонка. — У сміттєспалювач.
Пані Солт роззявила величезну червону ротяку й заголосила.
— Не хвилюйтеся, — заспокоїв її містер Вонка, — є надія, що саме сьогодні його не розпалювали.
— Надія?! — репетувала пані Солт. — Моя Веручечка! Вона… вона… вона… шкварчатиме, мов сосиска!
— Чиста правда, моя люба, — підтримав її пан Солт.
— Слухайте, Вонка! — додав він. — Здається, цього разу ви крихточку, граминочку перебрали. Можливо, моя доня трохи розбещена — я не заперечую, — та це не означає, що ви можете її взяти й підсмажити. Знайте — ви мене страшенно розсердили!
— Та не сердьтеся, шановний пане! — відповів містер Вонка. — Думаю, рано чи пізно вона знайдеться. Може, її далеко й не занесло. Може, вона застрягла на самому початку сміттєпроводу, біля вхідної діри, а якщо це так, то зайдіть і витягніть її.
Почувши це, пан і пані Солт заскочили в горіховий цех, підбігли до діри в підлозі й зазирнули туди.
— Веруко! — покликала пані Солт. — Ти там? Відповіді не було.
Пані Солт нахилилася над дірою, щоб краще придивитися. Вона тепер стояла навколішки на самісінькому краєчку діри й зазирала вниз, а її здоровецьке озаддя стирчало, як велетенська порхавка. Поза була дуже ризикована. Вистачило б одного легенького поштовху… делікатно турнути куди треба… саме так білки й зробили!
Пані Солт з папужим вереском стрімголов шугонула вниз.
— О Господи! — зойкнув пан Солт, дивлячись, як його тілиста дружина загриміла в діру, — скільки ж то сьогодні буде сміття! — Він стежив, як вона зникає в темряві.
— Як там унизу, Ангіно? — гукнув він і ще дужче нахилився над дірою.
Ззаду до нього кинулися білки…
— Рятуйте! — крикнув пан Солт.
Та він уже летів сміттєпроводом услід за жінкою… і дочкою.
— Ого! — вигукнув Чарлі, дивлячись разом з усіма в двері, — і що ж це тепер з ними буде?
— Сподіваюся, що внизу їх зловлять, — припустив містер Вонка.
— А що з великим вогненним сміттєспалю-вачем? — запитав Чарлі.
— Його розпалюють через день, — відповів містер Вонка. — Можливо, сьогодні саме той день, коли вогню не буде. Хтозна… може, їм і пощастить…
— Цсс! — прошепотів дідунь Джо. — Послухайте! Ще одна пісенька!
З глибини коридору долинуло гупання барабанів. Тоді залунав спів.
— Верука Солт! — співали умпа-лумпи.
Верука Солт вередувала,
аж доки в сміттєпровід впала,
(Таку халепу, як оця,
довести треба до кінця,
тож ми не марнували слів
і здихались також батьків.)
Летить Верука по трубі!
А ми ж повинні, далебі,
зізнатись, що внизу вона
зустріне друзів, хоч сама
не рада буде тим друзякам —
бо не курорт там, а клоака.
Ось з оселедця голова
смердюча і напівгнила.
“Привіт! Як справи? Як живеш?
Як добре, що ти з нами теж!”
А трохи далі для душі
очікують товариші:
з ковбаски хвостик, згірклий смалець,
хлібини цвілої окраєць,
погризений шматочок сала, креветка, що гниє помалу, стара сосиска, що смердить, аж носа вирвати кортить, гнила шкарпетка, здохла миша, те, що на сходах кіт залишив, і безліч іншої гидоти, нудоти, рвоти і бридоти. Такі-от у Веруки друзі… Дісталось панні по заслузі, бо що посіяв — те й пожнеш, і від розплати не втечеш. Та вам тепер, либонь, цікаво, чи хтось судити має право лише Веруку Солт одну, і всю розбещення вину приписувати тільки їй — зіпсутій, але ж не лихій? То хто ж її так зіпсував? Хто їй постійно потурав? [180]
Нікчему з неї хто зробив?
Хто грішний тут? Хто завинив?
На жаль, ця відповідь — сумна,
бо чітко вказує вона,
що лихо власними руками
тут сотворили ТАТО й МАМА!
Тому радіє цілий світ,
що й їх забрав сміттєпровід
(чи сміттєпровід? — Все одної) —
вони поринули на дно.
РОЗДІЛ 25. Великий скляний ліфт
— Я ще такого не бачив! — вигукнув містер Вонка. — Діти зникають, мов ті кролики! Та ви не журіться! Усі вони вийдуть сухі з води!
Містер Вонка глянув на невеличкий гурт гостей, що стояли біля нього в коридорі. Дітей тепер лишилося тільки двійко — Майк Тіві та Чарлі Бакет. І ще було троє дорослих — пан і пані Тіві та дідунь Джо.
— То що, рушаємо далі? — запитав містер Вонка.
— Так! — вигукнули в один голос Чарлі та дідунь Джо.
— Мені вже ноги болять, — пожалівся Майк Тіві. — Я хочу до телевізора.
— Якщо ти втомився, то поїдемо ліфтом, — сказав містер Вонка. — Він отам. Скоріше! Заскакуйте! — Він метнувся через коридор до подвійних дверей. Двері розсунулися. Двоє дітей і дорослі зайшли всередину.
— Ну от, — вигукнув містер Вонка, — яку тепер натиснемо кнопку? Вибирайте!
Чарлі Бакет здивовано роззирнувся. Він ще ніколи не бачив такого чудернацького ліфта. Кнопки були скрізь! Стіни і навіть стеля були вкриті нескінченними рядами чорних кнопо-чок! На кожній стінці їх було не менше тисячі, а ще тисяча на стелі! І тут Чарлі помітив, що біля кожної кнопочки є крихітна наклейка з назвою приміщення, в яке потрапиш, коли натиснеш цю кнопку.
— Це не якийсь там звичайний ліфт, що їздить тільки вгору-вниз! — гордо повідомив містер Вонка. — Цей ліфт може їздити боком, скоком, уздовж, навскоси і… на небеси! Він доставить вас у будь-яке приміщення фабрики! Натискаєш кнопку — і шурх! — уже мчиш!
— Дивовижно! — пробурмотів дідунь Джо. Його сяючі від захвату очі оглядали безконечні ряди кнопок.
— Кабіну ліфта зроблено з товстого прозорого скла! — похвалився містер Вонка. — Стінки, двері, стеля, підлога — все скляне, щоб вам було добре видно!
— Та нема ж на що дивитися, — сказав Майк Тіві.
— Виберіть якусь кнопку! — звелів містер Вонка. — Хлопчики можуть натиснути по кнопці. Тож вибирайте! Скоріше! У кожному приміщенні [184] виготовляють щось смачне й чудове-пречудове.
Чарлі швиденько почав читати написи біля кнопок.
“ШАХТА З ВИДОБУВАННЯ ДРАЖЕ “МОРСЬКІ КАМІНЧИКИ” — ГЛИБИНА ТРИ КІЛОМЕТРИ” — було написано на одному.
“ЛЬОДЯНИКОВА КОВЗАНКА” — було написано на іншому.
А тоді ще: “ВОДЯНІ ПІСТОЛЕТИ З ПОЛУНИЧНИМ СОКОМ”.
“ІРИСКОВІ ЯБЛУНІ ДЛЯ ВАШОГО САДУ — ВСІХ РОЗМІРІВ”.
“ВИБУХОВІ ЦУКЕРКИ ДЛЯ ВАШИХ ВОРОГІВ”.
“ЧУПА-ЧУПСИ, ЩО СВІТЯТЬСЯ — ДЛЯ СПОЖИВАННЯ ВНОЧІ В ЛІЖКУ”.
“М’ЯТНІ ЖЕЛЕЙКИ ДЛЯ СУСІДСЬКОГО ХЛОПЦЯ — ЩОБ ЦІЛИЙ МІСЯЦЬ ХОДИВ З ЗЕЛЕНИМИ ЗУБАМИ”.
“КАРАМЕЛЬКОВІ ПЛОМБИ — ЗАБУДЬТЕ ПРО ЗУБНИХ ЛІКАРІВ”.
“ГУБОСКЛЕЮВАЛЬНА ХАЛВА ДЛЯ БАЛАКУЧИХ БАТЬКІВ”.
“ЗБИВАЛЬНІ ЛАСОЩІ, ЩО ПІСЛЯ КОВТАННЯ СМАЧНО ЗВИВАЮТЬСЯ В ЖИВОТІ”.
“НЕВИДИМІ ШОКОЛАДКИ, ЩОБ ЇСТИ НА УРОЦІ”.
“ГЛАЗУРОВАНІ ОЛІВЦІ ДЛЯ СМОКТАННЯ”.
“ЛИМОНАДНІ ПЛАВАЛЬНІ БАСЕЙНИ”.
“ЧАРІВНА РУЧНА ПОМАДКА — САМА В РУЦІ, А СМАК НА ЯЗИЦІ”.
“ВЕСЕЛКОВЕ ДРАЖЕ — СМОКЧИ І ПЛЮЙ ШІСТЬМА РІЗНИМИ БАРВАМИ”.
— Швидше, швидше! — підганяв містер Вон-ка. — Скільки можна чекати!
— А тут немає “Телевізійного цеху”? — поцікавився Майк Тіві.
— Звичайно. Є й телевізійний цех, — відповів містер Вонка. — Ота кнопка, — показав він пальцем.
Усі глянули туди. На малесенькій наклейці біля кнопки було написано: “ТЕЛЕВІЗІЙНИЙ ШОКОЛАД”.
— Ура! — зрадів Майк Тіві. — Це для мене! — І натис великим пальцем на кнопку. Миттю щось страшенно засвистіло. Двері з брязкотом зсунулися і ліфт смикнувся, ніби вжалений осою. Але він смикнувся вбік! І всі пасажири (крім містера Вонки, котрий тримався за ремінець, що звисав зі стелі) попадали на підлогу.
— Вставайте, вставайте! — крикнув містер Вонка, заливаючись реготом.
Та щойно вони почали вставати, як ліфт різко змінив напрямок і хитнувся в інший бік. І знову всі попадали.
— Рятуйте! — заволала пані Тіві.
— Прошу вас, мадам, — галантно запропо-
нував їй руку містер Вонка. — Отак! А тепер хапайтеся за ремінці! Усі хапайтесь за ремінці! Поїздка ще не завершилася!
Дідунь Джо звівся, похитуючись, на ноги й схопився за ремінець. Малий Чарлі, який так високо не діставав, обхопив дідуневі ноги й міцно в них вчепився.
Ліфт летів зі швидкістю ракети. Тепер він повернув угору. Мчав вище-вище-й-вище — і трохи навскоси, мовби видирався на крутез-ну гору. А тоді полетів каменем униз, ніби добрався до вершини тієї гори й зірвався з неї в безодню. Чарлі відчув, наче щось обірвалося в животі, а дідунь Джо закричав:
— Ура! Летимо!
А пані Тіві закричала:
— Канат обірвався! Ми зараз розіб’ємося! А містер Вонка сказав:
— Спокійно, шановна пані, — і підбадьорливо поплескав її по руці.
Тоді дідунь Джо глянув на Чарлі, що вп’явся йому в ноги, й запитав:
— Як почуваєшся, Чарлі? Чарлі у відповідь крикнув:
— Це класнючо! Як американські гірки!
А крізь скляні стінки ліфта вони уривками бачили різні цікавинки й чудасії, що діялися в деяких приміщеннях:
Велетенську трубу, з якої на підлогу повільно витікало щось руде й липке…
Височенну круту грильяжну гору і умпа-лум-пів (обв’язаних для безпеки мотузками), що відколювали від неї величезні грильяжні брили…
Машину, з якої сіявся навсібіч білосніжний порошок, наче хуртовина…
Озеро гарячої карамелі, з якого струменіла пара…
Умпа-лумпівське село з крихітними хатками та вуличками, на яких бавилися сотні умпа-лумпенят на зріст сантиметрів по десять…
І ось ліфт вийшов з піке, хоча мчав, здавалося, ще швидше ніж досі. Чарлі чув, як виє за стінами вітер, а ліфт летів уперед… закружляв… кудись повернув… піднявся вгору… спустився вниз…
— Зараз мене знудить! — закричала, зеленіючи на лиці, пані Тіві.
— Хай не нудить, — сказав містер Вонка.
— Не вийде! — крикнула пані Тіві.
— Тоді нате, — зірвав містер Вонка з голови свого шикарного чорного циліндра й підставив пані Тіві під самого рота.
— Зупиніть цей жах! — звелів пан Тіві.
— Не можу, — відказав містер Вонка. — Ліфт не зупиниться, поки не доїдемо. Єдина надія, що ніхто зараз не їде іншим ліфтом.
— Яким це іншим ліфтом? — верескнула пані Тіві.
— Тим, що може їхати назустріч нам тим самим маршрутом, — пояснив містер Вонка.
— Сто чортів у печінку! — вигукнув пан Тіві. — Тобто ми можемо зіткнутися?
— Досі мені завжди щастило, — підбадьорив його містер Вонка.
— Тепер мене вже точно знудить! — зарепетувала пані Тіві.
— Ні-ні! — почав благати містер Вонка. — Не зараз! Ми майже на місці! Не псуйте мені капелюха!
Наступної миті завищали гальма, і ліфт почав зупинятися. Нарешті завмер остаточно.
— Ну й поїздочка! — зітхнув пан Тіві, витираючи хустинкою піт з широкого обличчя.
— Більше ніколи й нізащо! — простогнала пані Тіві. І тут двері ліфта роз’їхалися й містер Вонка сказав:
— Хвилиночку! Послухайте мене! Прошу, щоб у цьому приміщенні всі були вкрай обережні. Тут є багато небезпечного, тому краще нічого не чіпати.
Р. Дал. «Чарлі та шоколадна фабрика». Розділ 1-3
Р. Дал. «Чарлі та шоколадна фабрика». Розділ 4-6
Р. Дал. «Чарлі та шоколадна фабрика». Розділ 7-8
Р. Дал. «Чарлі та шоколадна фабрика». Розділ 9-12
Р. Дал. «Чарлі та шоколадна фабрика». Розділ 13-17
Р. Дал. «Чарлі та шоколадна фабрика». Розділ 18-20
Р. Дал. «Чарлі та шоколадна фабрика». Розділ 21-22
Р. Дал. «Чарлі та шоколадна фабрика». Розділ 23-25
Р. Дал. «Чарлі та шоколадна фабрика». Розділ 26-30
