РОЗДІЛ 9. Дідунь Джо іде на ризик
На другий день, коли Чарлі вернувся зі школи й зайшов до дідусів і бабусь, то побачив, що не спить лише дідунь Джо. Усі інші голосно хропли.
— Цс! — прошепотів дідунь Джо й жестом підкликав Чарлі до себе.
Той навшпиньки підійшов і став біля ліжка. Старий хитрюще йому всміхнувся, а тоді сягнув рукою під подушку. Коли ж її звідти витяг, то його пальці стискали старезного шкіряного гаманця. Затулившись ковдрою, старий відкрив гаманця й перевернув догори дном.
Звідти викотилася одна-єдина срібна десяти-центова монетка.
— Це мій таємний скарб, — пошепки пояснив він. — Ніхто про нього не знає. Зробимо ще одну спробу знайти той останній квиток. Що скажеш? Але мусиш мені допомогти.
— Дідуню, невже ви хочете потратити на це останні свої гроші? — прошепотів Чарлі.
— Авжеж хочу! — схвильовано прохрипів старий. — Не гай часу на суперечки! Я не менше за тебе прагну знайти той квиток! На. Бери гроші й біжи в найближчу крамничку, купуй перший-ліпший батончик “Вонка” і мерщій повертайся з ним сюди, розгорнемо разом.
Чарлі взяв срібну монетку і миттю вислизнув з кімнати. За п’ять хвилин він уже повернувся.
— Купив? — пошепки спитав дідунь Джо, очі якого аж сяяли від збудження.
Чарлі ствердно кивнув і показав батончик.
На обгортці було написано: “ВОНКА: ГОРІХОВИЙ ХРУСТКИЙ СЮРПРИЗ”.
— Добре! — прошепотів старий, сідаючи в ліжку й потираючи руки. — Тепер… підходь сюди, сідай біля мене і разом його розгорнемо. Готовий?
— Так, — підтвердив Чарлі. — Готовий.
— Відривай верхню обгортку.
— Ні, — заперечив Чарлі, — це ж ви за нього заплатили. Робіть усе самі.
Пальці старого страшенно тремтіли, доки він обмацував батончик.
— Немає ніякої надії, — ледь чутно захихотів він. — Ти ж розумієш, що надії немає, правда?
— Так, — озвався Чарлі. — Розумію.
Вони перезирнулися й обидва нервово захихотіли.
— Май на увазі, — додав дідунь Джо, — існує лише манюсінький шанс, що це саме та цукерка, згоден? [57]
— Так, — погодився Чарлі. — Звичайно. Чому не розгортаєте, дідуню?
— На все свій час, хлопчику, на все свій час. Як ти гадаєш, з якого кінця починати?
— З отого. З найдальшого від вас. Відірвіть тільки малесенький клаптик, щоб ми нічого й не бачили.
— Отакий? — запитав старий.
— Ага. А тепер ще трошечки.
— Доривай ти, — сказав дідунь Джо. — Бо я дуже хвилююся.
— Ні, дідуню. Мусите самі.
— Ну що ж. Отак-от. — І він віддер обгортку.
Вони вдвох зазирнули під неї. Це був солодкий батончик — та й годі. Зненацька їм стало дуже смішно, і вони ви-бухли шаленим реготом.
— Що таке?! — скрикнула бабуся Джозефі-на, несподівано прокинувшись.
— Нічого, — відповів дідунь Джо. — Спи собі, спи.
РОЗДІЛ 10. Родина починає голодувати
За два наступні тижні стало страшенно холодно. Спочатку пішов сніг. Це сталося цілком несподівано якось уранці, коли Чарлі Бакет саме вдягався йти до школи. Він стояв біля вікна й бачив велетенські сніжинки, що поволі сіялися з замерзлого, сталевого кольору, неба.
До вечора снігу насипало довкола хатинки більш як на метр, і пан Бакет мусив розчищати стежку від дверей до вулиці.
Після снігопаду зірвався сильний крижаний вітер, що не вщухав кілька днів. Він проймав аж до кісток! Усе, до чого торкався Чарлі, було ніби з льоду, і щоразу, як він виходив з дверей, вітрище наче ножем різав по щоках.
У саму хатинку крізь щілини попід дверима й навколо вікон проривалися струмені крижаного повітря, й годі було від них сховатися. Четверо стареньких, скоцюрбившись, мовчки лежали в ліжку й намагалися врятуватися від холоду. Давно забулася радість з приводу Золотих квитків. Ніхто в родині не міг ні про що думати, крім двох насущних проблем — як зігрітися і як наїстися.
Чомусь саме в холодну погоду розбурхується апетит. Усі ми тоді починаємо мріяти про паруючу смаженину, про гарячі яблучні пироги та всілякі інші смачні теплі страви. А оскільки всім нам щастить значно більше, ніж ми гадаємо, найчастіше ми отримуємо бажане… чи щось подібне. Але Чарлі Бакет ніколи не отримував бажаного, бо батьки не мали на це грошей, тож що довше лютувала холоднеча, то нестерпніше мучив його вовчий голод. Давно вже він зіщи-пав обидва батончики — і той, що з дня народження, і той, що купив дідунь Джо — тож тепер нічого не лишалося, як тричі на день їсти водянисті капустяні страви.
А тоді страви стали ще водянистіші.
Причина була в тому, що фабрика зубної пасти, де працював пан Бакет, зненацька збанкрутувала й мусила закритися. Пан Бакет негайно почав шукати іншої роботи. Проте дарма. Врешті-решт заробити кілька пенсів він міг тільки розчищаючи сніг на вулицях. Але цього не вистачало, щоб купити хоч би четвертину харчів, необхідних для сімох душ. Становище ставало нестерпне. Тепер на сніданок кожен отримував тільки по шматочку хліба, а на обід — половинку вареної картоплини.
Помалу в хатинці почали голодувати.
А Чарлі Бакет щодня, човгаючи по снігу до школи, мусив проходити повз величезну шоколадну фабрику містера Віллі Вонки. І наближаючись до неї, він щодня задирав угору гостренького носика і втягував у ніздрі цей чудовий солодкий запах рідкого шоколаду. Часом він на кілька хвилин завмирав біля воріт, глибоко вдихаючи повітря, ніби намагався увесь той запах проковтнути.
— Дитина, — сказав дідунь Джо, якогось крижаного ранку вистромляючи з-під ковдри голову, — дитина повинна їсти більше. Не має значення, що буде з нами. Ми вже старі. А хлопчик росте! Він так не може! Він стає схожий на скелет!
— Що ж тут вдієш? — промимрила нещасна бабуся Джозефіна. — Він відмовляється брати харчі в нас. От і сьогодні зранку мама спробувала непомітно підкласти йому свій шматочок хліба, та він до нього й не торкнувся. Змусив її забрати хліб назад.
— Отака добра дитина, — додав дідусь Джордж. — Він вартий кращого.
Погода й далі була жахлива.
А Чарлі Бакет з кожним днем худнув і худнув. Обличчя його стало страшенно бліде і виснажене. Шкіра так щільно обтисла йому щоки, що з-під неї аж випиналися кістки. Сумнівно було, що він протягне так довго й не захворіє.
Потроху, керуючись тією дивною інтуїцією, що так часто приходить на допомогу дітям у скрутні часи, він почав непомітно міняти свої звички, заощаджуючи сили. Уранці виходив з хати на десять хвилин раніше, щоб до школи не бігти, а йти помалу. На перерві сидів тихенько й нерухомо в класі, тоді як інші діти гасали на подвір’ї, борюкалися в снігу й кидалися сніжками.
Тепер він усе робив повільно й обережно, щоб уникнути виснаження.
А одного дня, коли він ішов зі школи, ховаючи обличчя від крижаного вітру (і помирав з голоду, як ніколи), його погляд зненацька впав на якийсь папірець, що лежав у канаві на снігу. Папірець був зеленуватий і щось йому невиразно нагадував. Чарлі зійшов на узбіччя й нахилився. Папірець був притрушений снігом, але Чарлі відразу його впізнав.
Це була однодоларова банкнота!
Він похапцем роззирнувся.
Може, її хтось щойно загубив?
Та ні, не може бути, бо вона присипана снігом.
Мимо пробігали по тротуару люди, ховаючи підборіддя в коміри шуб, і сніг хрустів у них під ногами. Ніхто ніяких банкнот не шукав; ніхто й не помічав хлопчика, що схилився в рівчаку.
То це буде його долар?
Він може його взяти?
Чарлі обережно видобув папірець з-під снігу. Він був мокрий і брудний, проте цілком нормальний.
ЦІЛІСІНЬКИЙ долар!
Він міцно затис папірець тремтячими пальцями і не зводив з нього очей. У цю мить це означало єдине, одне-однісіньке. Це означало ЇЖУ.
Чарлі механічно повернувся й рушив до найближчої крамнички.
До неї було якихось десять кроків… це була крамничка з газетами і канцтоварами, в якій продавалося все, що завгодно, навіть цукерки та сигари… І ось що він зробить, зашепотів Чарлі гарячково сам до себе… він купить один запашний солодкий батончик і з’їсть його увесь, до крихти, просто отут, просто зараз… а решту грошей віднесе додому і віддасть мамі.
РОЗДІЛ 11. Чудо
Чарлі зайшов до крамнички й поклав на прилавок мокру доларову банкноту.
— Один “Високочудесний зефірмелад Вон-ки”, — випалив він, пригадуючи смак батончика, подарованого на день народження.
Чоловік за прилавком був жирний і вгодований. Мав великі губи, гладкі щоки й товстелезну шию. Жир навколо шиї звисав складками на комір, немов гумовий обруч. Він відвернувся, сягнув рукою, тоді знову повернувся до Чарлі і дав йому батончик. Чарлі схопив шоколадку, миттю зірвав обгортку і вп’явся в неї зубами. Відкусив великий шматок… тоді другий… о, яка ж то радість запихати в рот величезні кусні чогось солодкого й твердого! Яке неймовірне блаженство відчувати в роті тверду й поживну їжу!
— Синку, ти так сильно захотів батончика? — лагідно спитав продавець.
Чарлі кивнув, а рота йому аж розпирало шоколадом. Продавець поклав на прилавок здачу.
— їж потроху, — порадив він. — Живіт заболить, якщо ковтати не прожувавши.
Чарлі й далі пожадливо ковтав. Не міг зупинитися. Не минуло й півхвилини, як батончик зник у горлі. Хлопець ледве дихав, але відчував неймовірне, величезне щастя. Простяг руку по здачу. Тоді завагався. Його очі були на одному рівні з прилавком. Дивилися на маленькі срібні монетки, що там лежали. Усі десяти-центові. Дев’ять штук. Яка різниця, якщо він витратить ще однісіньку…
— Мабуть, — сказав він тихо, — мабуть… я візьму ще один батончик. Такий самий, якщо можна.
— Чому ж не можна? — відповів гладкий продавець. Він знову сягнув собі за спину й дістав з полиці ще один “Високочудесний зефірме-лад Вонки”. Поклав його на прилавок.
Чарлі взяв, здер обгортку… і раптом… з-під обгортки… блиснуло золотим сяйвом. Серце в нього завмерло.
— Це ж Золотий квиток! — закричав продавець і підстрибнув на півметра вгору. — У тебе Золотий квиток! Ти знайшов останній Золотий квиток! Ти ба! Ідіть усі сюди! Йдіть дивіться! Цей малий знайшов останній Золотий квиток від Вонки! Ось він! У нього в руках!
Здавалося, в продавця починається припадок.
— Та ще й у моїй крамничці! — кричав він. — Хлопець його знайшов у моїй крамничці! Швидше кличте кореспондентів! Обережно, синку! Не розірви! Це ж безцінна річ!
За кілька секунд навколо Чарлі з’юрмилося з двадцятеро душ, а з вулиці проштовхувалися інші. Усім кортіло побачити Золотий квиток і щасливця, котрий його знайшов.
— Де квиток? — закричав хтось. — Підніміть угору, щоб усі бачили!
— Ось він, ось він! — відгукнувся ще хтось. — Хлопець тримає його в руках! Дивіться, як сяє золото!
— І як це йому вдалося знайти, хотів би я знати? — сердито загорлав якийсь товстий хлопець. — Та я ж кілька тижнів купую щодня по двадцять батончиків!
— А уяви, скільки він усього матиме безплатно! — заздрісно додав інший хлопець. — Вистачить на все життя!
— Йому не завадить, бо він худий, мов скелет! — зареготала якась дівчинка.
Чарлі не поворухнувся. Він навіть не зняв з батончика Золотий квиток. Стояв непорушно, міцно тримаючи цукерку двома руками, а довкола штовхався й галасував натовп. Чарлі паморочилася голова. Здавалося, ніби зараз він злетить угору, як повітряна кулька. Ще трохи і його ноги відірвалися б від землі. Чув, як серце гупає десь аж у горлі.
Тієї миті він відчув, як хтось легенько торкнувся рукою його плеча, а коли зиркнув угору, то побачив над собою височенного чоловіка.
— Чуєш, — прошепотів той чоловік, — я в тебе куплю. Дам п’ятдесят доларів. Що скажеш? І ще дам новенького велосипеда. Гаразд?
— Ви що, сказилися? — крикнула якась жінка, що стояла поруч. — Та я йому за цей квиток дам п ‘ятсот доларів! Хочеш продати квиток за п’ятсот доларів, юначе?
— Та годі вже! — гаркнув гладкий продавець, проштовхуючись крізь юрбу і міцно хапаючи Чарлі за руку. — Дайте дитині спокій! Розійдіться! Випустіть його! — А тоді зашепотів до Чарлі, підштовхуючи його до дверей:
— Нікому не віддавай! Бігом неси квиток додому, доки не загубив! Біжи й не зупиняйся аж до самої хати, зрозумів?
Чарлі кивнув.
— Знаєш, — гладкий продавець на мить замовк і всміхнувся, — я відчуваю, що тобі цей квиток був дуже потрібний. Страшенно за тебе радий. Щастя тобі, синку.
— Дякую вам, — відповів Чарлі і щодуху помчав крізь сніг. А пробігаючи повз фабрику містера Вонки, помахав їй рукою й проспівав:
— Я ще тебе побачу! Я скоро тебе побачу! За п’ять хвилин він був удома.
Розділ 12. Що було написано на Золотому квитку
Чарлі ввірвався у двері з криком:
— Мамо! Мамо! Мамо!
Пані Бакет була в кімнаті стареньких — занесла їм вечірній суп.
— Мамо! — вигукнув Чарлі, влітаючи до них, мов вихор. — Дивіться! Я його знайшов! Гляньте, мамо, гляньте! Останній Золотий квиток! Він мій! Я знайшов на вулиці гроші і купив дві шоколадки, а в другій був Золотий квиток, і коло мене було море людей, вони хотіли його бачити, але продавець мене врятував, і я побіг додому, і ось я тут! ЦЕ П’ЯТИЙ ЗОЛОТИЙ КВИТОК, МАМО, І Я ЙОГО ЗНАЙШОВ!
Пані Бакет стояла й дивилася, а четверо стареньких, що сиділи на ліжку з мисками супу на колінах, повипускали з рук ложки і наче попримерзали до подушок.
Секунд з десять у кімнаті панувала мертва тиша. Ніхто не смів заговорити чи поворухнутися. Це була чарівна мить.
Аж тоді, дуже тихо, промовив дідунь Джо:
— Чарлі, ти що — нас дуриш? Чарлі? Ти жартуєш?
— Та ні! — вигукнув Чарлі, підбіг до ліжка й показав старенькому великий і осяйний Золотий квиток.
Дідунь Джо нахилився й уважно глянув на квиток, ледь не торкаючись його носом. Усі стежили за ним, чекаючи вироку.
І ось дідунь Джо дуже повільно, з блаженною усмішкою на вустах, підняв голову і глянув просто на Чарлі. Щоки його порожевіли, широко розплющені очі радісно сяяли і в центрі, в самісінькому центрі кожного ока, в глибині чорних зіниць танцювали іскорки несамовитої радості. Дідунь глибоко вдихнув і раптом, без найменшого попередження, щось ніби вибухло у нього в грудях. Він рвучко здійняв угору руки й закричав:
— Ураааааааааа!
Одночасно з вигуком його довге кістляве тіло підскочило на ліжку, тарілка з супом полетіла в лице бабусі Джозефіні, а цей дідуган, Що мав дев’яносто шість з половиною років, що вже двадцять років не вставав з ліжка, хвацько зістрибнув у піжамі на підлогу й переможно затанцював.
— Урааааааа! — горлав він. — Хай живе Чар-лі! Гіп-гіп, ура!
Тієї ж миті відчинилися двері і до хатини увійшов пан Бакет. Він змерз і втомився — і це було помітно. Цілісінький день пан Бакет розгрібав на вулицях сніг.
— Ого! — здивувався він. — Що це тут діється?
Йому швиденько все розповіли.
— Не може бути! — не повірив він. — Це неможливо.
— Чарлі, покажи квиток! — крикнув дідунь Джо, що й далі кружляв у своїй смугастій піжамі по підлозі, мов дервіш. — Покажи татові п’ятий і останній у світі Золотий квиток!
— Дай-но глянути, Чарлі, — сказав пан Бакет, падаючи на стілець і простягаючи руку.
Чарлі підійшов до нього з безцінним документом. Він був надзвичайно гарний, цей Золотий квиток, зроблений, як здавалося, зі щирого [76] золота товщиною в аркуш паперу. З одного боку, надруковане якимось хитрим способом чорними-пречорними літерами, було саме запрошення — від містера Вонки.
— Прочитай уголос, — попросив дідунь Джо, нарешті знову залазячи в ліжко. — Щоб ми всі почули, що там написано.
Пан Бакет підніс Золотий квиток до самісіньких очей. Руки його трохи тремтіли і сам він, здавалося, був цією пригодою дещо спантеличений. Кілька разів глибоко вдихнувши, пан Бакет прокашлявся й сказав:
— Добре, я прочитаю. Слухайте:
“Містер Віллі Вонка вітає тебе, щасливого власника Золотого квитка! З приємністю тисну тобі руку! На тебе чекають надзвичайні події! Попереду в тебе багато чудових несподіванок! А поки що запрошую тебе відвідати мою фабрику й цілісінький день побути моїм гостем — тебе і всіх інших, кому пощастило знайти Золоті квитки. Я, Віллі Вонка, сам водитиму тебе по фабриці, покажу все, що там можна побачити, а потім, коли настане пора повертатися, за тобою їхатиме до самого дому ціла колона величезних вантажівок. Ці вантажівки, я обіцяю, будуть заповнені чудовими солодощами, яких тобі й твоїм рідним вистачить на багато років. Якщо ж колись припаси закінчаться, то досить звернутися на фабрику й показати цей Золотий квиток — і я з радістю дам тобі всього, що ти забажаєш. Таким чином, ти будеш забезпечений усілякими ласощами на все життя. Та це аж ніяк не найцікавіше з того, що станеться в день твого візиту. Я готую й інші, ще дивовижніші й фантастичніші несподіванки для тебе та для всіх власників Золотих квитків — загадкові й прекрасні сюрпризи, що вразять, захоплять, здивують, ошелешать і спантеличать тебе понад усі сподівання. Тобі й не снилося, що з тобою таке станеться! Зачекай і побачиш сам! А тепер вислухай мої вказівки: для відвідин я вибрав перший день лютого. Саме цього дня, а не жодного іншого, ти маєш підійти до фабричної брами рівно о десятій ранку. Не запізнися! І ще ти маєш право взяти з собою одного чи двох родичів, які пильнували б, щоб ти не наробив якої шкоди. І останнє — не забудь цей квиток, інакше тебе не впустять.
Підпис: Віллі Вонка”.
— Перший день лютого! — вигукнула пані Бакет. — Та це ж завтра! Сьогодні останній день січня, я знаю!
~ Овва! — вимовив пан Бакет. — Так і є!
— Дуже вчасно! — крикнув дідунь Джо. — Не можна гаяти ні секунди. Негайно починай готуватися! Умийся, зачешися, відмий руки, почисть зуби, висякай носа, обріж нігті, наваксуй черевики, випрасуй сорочку і ще, заради Бога, відшкрябай зі штанів увесь той бруд! Треба готуватися, хлопче! Будь готовий до найважливішого у своєму житті дня!
— Не треба так хвилюватися, дідуню, — втрутилася пані Бакет. — І не лякайте бідного Чарлі. Нам усім треба заспокоїтися. Спочатку треба вирішити, хто піде на фабрику разом з Чарлі.
— Я піду! — закричав дідунь Джо і знову зірвався з ліжка.
— Я піду з ним! Я його припильную! Не турбуйтесь!
Пані Бакет усміхнулася старенькому, а тоді повернулася до чоловіка й спитала:
— А ти що скажеш? Не думаєш, що треба піти тобі?
— Ну… — завагався пан Бакет, — ні… Навіть не знаю.
— Ти мусиш.
— Нічого я не мушу, — лагідно заперечив пан Бакет. — Тобто я з радістю пішов би. Це було б надзвичайно цікаво. А з іншого боку… мені здається, що з нас усіх найбільше заслуговує піти саме дідунь Джо. Він про фабрику знає більше за нас. Звісно, якщо він добре почувається…
— Ураааааа! — закричав дідунь Джо, схопив Чарлі за руку й застрибав по кімнаті.
— Він явно почувається досить добре, — засміялася пані Бакет. — Так… можливо, ти маєш рацію. Можливо, з ним має піти саме дідунь Джо. Бо я точно не зможу піти — і на цілий день покинути трьох стареньких самих-самі-сіньких.
— Слава Богу! — вигукнув дідунь Джо. — Навіки слава!
І тут знадвору щосили загрюкали в двері. Пан Бакет пішов відчиняти й за мить у хатинку влетіла ціла зграя кореспондентів та фотографів. Вони знайшли власника п’ятого Золотого квитка і прагнули якнайбільше всього вивідати для перших шпальт ранкових газет. Кілька годин у хатині панував страшенний гармидер і лиш опівночі пан Бакет спромігся всіх випхати, щоб Чарлі нарешті ліг спати.
Р. Дал. «Чарлі та шоколадна фабрика». Розділ 1-3
Р. Дал. «Чарлі та шоколадна фабрика». Розділ 4-6
Р. Дал. «Чарлі та шоколадна фабрика». Розділ 7-8
Р. Дал. «Чарлі та шоколадна фабрика». Розділ 9-12
Р. Дал. «Чарлі та шоколадна фабрика». Розділ 13-17
Р. Дал. «Чарлі та шоколадна фабрика». Розділ 18-20
Р. Дал. «Чарлі та шоколадна фабрика». Розділ 21-22
Р. Дал. «Чарлі та шоколадна фабрика». Розділ 23-25
Р. Дал. «Чарлі та шоколадна фабрика». Розділ 26-30
