“Бу-бу-бу… Ревізор!.. Гу-гу-гу… Хлестаков!.. Ру-ру-ру… П’єса!” тільки й чулося в усіх кутках. Навіть старезні бабусі що зроду такого слова в роті не держали, й собі — “Ревізор”, “Ревізор”, — аж дивно слухать. А не дуже грамотна глухувата баба Гарбузиха розпустила серед своїх підстаркуватих подружок чутки, що автор п’єси “Ревізор” ніякий не Гоголь а кореспондент райгазети товариш Курочка, який приїздив колись у наше село, і написано все точно про нашого колишнього голову Припихатого; але оскільки Припихатий зараз на відповідальній посаді інструктора в обласному управлінні культури, то й написано так завуальовано, і підписався товариш Курочка не своїм іменем, а псевдонімом — Гоголь…
Теперішній голова колгоспу Іван Іванович Шапка дуже з цієї чутки сміявся й одвалив нам чималенькі гроші на декорації і костюми. Це була справжня удача. Робити декорації допомагав нам учитель креслення і малювання Анатолій Дмитрович, а костюми шила з фарбованої мішковини і марлі ціла бригада дівчат. З осені до самісінької весни готували ми п’єсу. І от…
Якби цього вечора якийсь злодій забрів у наше село, він міг би спокійнісінько, не криючись, підряд виносити все з хат і, не кваплячись, вантажити на віз чи що у нього там було б… Дома, в хатах, не тільки не лишилося живої душі — навіть собаки збіглися з усього села до клубу і влаштували тут свої собачі вечорниці.
Та що там казать, коли навіть стосемилітня баба Триндичка, прапращурка нашого зоотехніка Івана Свиридовича, про яку дід Салимон казав, що вона “вже почала другий віраж”, що в неї скоро знову різатимуться зуби й що вона ніколи не вмре; до якої приїздили аж з Києва, щоб дізнатися, чого це вона так довго живе (а ми з Явою точно знали: через те, що вона полин — боже дерево — їсть, ми самі бачили[1]), баба Триндичка, яка вже тридцять років не виходила з двору, ніколи не була в кіно і не те що в клуб, а й у церкву вже не ходила, — ота сама Триндичка і то причалапала на нашу виставу.
— О! Я ж вам казав! — на весь зал радісно вигукнув дід Салимон. — Уже ходити вчиться. Скоро й гопки піде…
За це баба Триндичка під загальний регіт мовчки вперіщила діда Салимона костуром по спині.
Але стривайте, стривайте…
Дзень! Дзень! Дзень-ь-ь-ь! — По серцю різонув третій дзвінок.
В залі гасне світло.
— Ану! Ану! Ану! — кишкає нас (тих, хто не повинен бути на сцені у першій яві) Галина Сидорівна.
Завіса із скреготом розсувається (вона у нас, як той цепний собака, на залізних кільцях по іржавій дротині біга).
Все!
Почалося.
Тепер подітися нікуди.
— Я запросив вас, панове, щоб… — чути вже городничеський голос Стьопи Карафольки.
Я стою за лаштунками, заплющивши очі і притискаючи до грудей кулаки, і шепочу: “Все буде гаразд! Усе буде гаразд! Усе буде гаразд!”. Як заклинання.
Ех, дурний я, що не вивчив жодної молитви! А мене ж баба вчили! Як би зараз згодилося! Хоч я й піонер і не вірю, звичайно, але… Отаке в мене було, коли я вперше зважився стрибнути в вершечка верби у річку! Я стояв на сукові і дивився вниз, а серце моє вже давно одірвалося і, вискочивши з грудей, летіло у воду, а я все ще стояв, вчепившися руками в гілляку, і не міг одірватися, а памороки мені забивало, і в животі тенькало, і… Але ні! То були іграшки, а не переживання. Я з радістю стрибнув би зараз не те що з верби, а телевізійної київської вежі, аби тільки…
— Гга-га-га! — гримонув реготом зал. От бісів Карафолька! У нього вже й на репетиціях смішно виходило…
“Ну нічого, спокійно, спокійно! Все буде гаразд! Все буде гаразд!.. От як зараз зарегочуть — все буде гаразд!..”
— Гга-га-га!
“Ну, от! А я, дурний, боюся!..”
Все ближче, ближче, ближче…
От уже зараз, зараз…
Як тільки Карафолька скаже… О.!.. О!.. О!..
“Так і ждеш, що зараз розчиняться двері і — шасть…”
У мене всередині щось клацнуло, я сіпнувся всім тілом і разом з Явою вискочив на сцену.
— Надзвичайна подія! — одчайдушне гаркнув Ява.
— Несподівана новина! — одчайдушне гаркнув я.
— Що? Що таке? — сполошилися всі, хто був на сцені. Вийшло дуже переконливо. Зал завмер.
— Непередбачена справа, — гаркнув я. — Приходимо в готель…
— Приходимо з Петром Івановичем у готель, — перебиваючи мене, гаркнув Ява.
В залі мертва тиша.
“От ми молодці! Ну ж ми молодці! Все гаразд!” — промайнуло у мене в голові. Я переможно дивлюсь у залу, бачу десятки очей, спрямованих на мене… І…
— Е! — гекаю я, перебиваючи Яву (я добре знаю, що повинен зараз сказати “Е”. Але далі… Ніби враз хтось у вухо мені — ххху! — і все з голови моєї через друге вухо — фіть! — і голова моя стала порожня-порожнісінька, як дірка. І жодного в ній словечка. Не те що там з ролі Добчинського, а взагалі жодного — наче я теля. І не знаю людської мови. Тільки оте “е” в голові й зосталося і лунко перекочується там, об череп стукаючись.
— Е! — гекаю я ще раз. І дивлюсь на Яву. А він дивиться на мене. І я раптом розумію, що він теж… Що й у нього все з голови — фіть! — і нема…
— Е! — гекаю я втретє. І дивимось.
— Е! — гекаю я.
— Е! — гекає Ява.
І знову дивимось… У залі вибухає регіт. Всі думають, що так і треба.
Ондо й баба Триндичка розтягла у посмішці свого беззубого рота, і ніс у неї торкається підборіддя, і обличчя стає сплюснутим і вдвічі меншим, ніж звичайно (скільки-то років вона не сміялася!)
— Га-га-га! Го-го-го! Гу-гу-гу!.. — реве зал.
Кузьма вистромив голову із суфлерської будки і, широко роззявляючи рота, по складах підказує, що мені говорити. Здавалося, глухий зрозумів би його. Вже й городничий Карафолька підказує, і поштмейстер Сашко Гузь. У першик рядах уже теж зрозуміли, і навіть хтось із публіки, почувши Кузьму, й собі почав підказувати.
Я чую окремі слова, але вони розбігаються, як неслухняні вівці, і я, мов отой невдаха-пастух, не можу зібрати їх докупи. Якби в мене зараз спитали навіть: “Як твоє прізвище?” — я, мабуть, не зміг би сказати.
А в задніх рядах все ще регочуть, думаючи, що так треба по п’єсі. І крізь регіт чути чийсь вигук: “От молодці! Ну й молодці!”
Це вже занадто!
Більше витримати я не можу.
Я рвонувся з місця і, збивши по дорозі якусь декорацію, кинувся геть зі сцени…
Я біг по безлюдному селу навмання, не розбираючи дороги, і вітер свистів у моїх бакенбардах.
І тільки коли я опинився за селом, у верболозі, над річкою, я впав на траву і качався, і стогнав, і землю гриз від ганьби, від сорому, від горя. А коли через кілька хвилин перший приступ відчаю минув, я побачив, що поряд зі мною качається, стогне і землю гризе мій друг Ява — Бобчинський.
Ми не сказали один одному ні словами глянули один одному в вічі і тільки тепер зрозуміли, що ми наробили. Ми не тільки провалилися самі, знеславили себе на все сели. Ми провалили весь “Ревізор” Гоголя. Таку п’єсу провалили! Бо як ви вже знаєте, хоч які неголовні герої Бобчинський і Добчинський, а так побудована ця геніальна п’єса, що без них ні тпру ні ну — нема ходу п’єсі ніякого. От ми зараз втекли, а там все зупинилося. Навіть уявити важко, що там діється… Скандал… Паніка… Бо ж не можуть дізнатися городничий Карафолька та всі інші чиновники, що в готелі живе Хлестаков — Кагарлицький, якого треба прийняти за ревізора. Сказати це повинні були ми, Бобчинськии і Добчинський. Крім нас, ніхто цього зробити не може. Ніхто. І вмерла п’єса. Нема п’єси. Розгублено стоїть на місці талановитий Карафолька, не знаючи, що робити. І всі інші персонажі стоять, як у тім’я вдарені. А за сценою, так і носа не показавши, страждає ще талановитіший Коля Кагарлицький. Ах який же він був Хлестаков на репетиціях! І де ж у нього те бралося… А раніше таке ж тихе і непомітне було! Ми його й за хлопця не мали. Ні тобі з верби у воду стриб; нути ні тобі з рогатки вікно вибити. Носа у книгу впхне а сидить під грушею нищечком. А на сцені таке виробляв, що аж-аж… І тепер ніхто цього не побачить.
І зоотехнікова прапращурка баба Триндичка, яка раз на сто років вирішила культурно розважитись, подивитися спектакль — попленталась додому на піч цвіркунів слухати. Невдоволена і похмура розходиться публіка по хатах, лаючи на всі заставки примхливе і непевне театральне мистецтво яке так залежить від навіть найпоганючих акторів.
А ці актори лежать зараз голічерева на траві, дивляться у небо де глузливо підморгують їм зірки, і страждають. На весь космос, на весь Всесвіт страждають.
Ну як тепер показатися людям?! Як подивитися їм в очі? Як взагалі жити на світі після цього?! Ой, що ж ми наробили!..
Лишенько!
І нащо ми придумали отой ВХАТ на свою голову!
Жили ж собі спокійно й весело.
Чого нам треба було?
У Се-Ше-А захотілося на гастролі? Вінків лаврових? Аплодисментів? Шминдрики нещасні! Маєте тепер аплодисменти по пиці!
А все почалося з Києва. Це Київ винен. Столиця України. І київська міліція винна. І нові цинкові ночовки. І Валька. І Максим Валер’янович. І годинник “Салют”. І.. утопленик. Утопленик винен насамперед. Але пождіть, давайте все до ладу.
Це було минулого літа.
Було так.
РОЗДІЛ II. Випадок у метро. “Космонавт”. Конфлікт з київською міліцією
Ми приїхали до Києва. На цілий місяць. У гості до мого рідного дядька і моєї рідної тітки.
Це було прекрасно. Ми цілий рік мріяли про цей день. Не те, що ми ніколи не бували в Києві. Бували. Ява один раз, а я аж двічі. Але тоді, вперше, ми були усім класом на екскурсії, всього лише два дні. А вдруге я був сам, без Яви. То було, звичайно, не те, зовсім не те. Ви ж самі знаєте, що радість, якої не можна розділити з найліпшим другом, — це не повна радість і навіть не піврадості. А якась четвертинка… Отож не дивуйтеся, що в нас був такий піднесений настрій.
Коли люди приїздять до Києва, з чого вони починають? Правильно! З Хрещатика! Так уже заведено… Ви злазите з поїзда, заносите свої “чамайдани” в хату, і ноги механічно самі несуть вас на Хрещатик, навіть не питаючи вашого дозволу і бажання. Тітка ледве встигає гукнути вам навздогін “Глядіть же не загубіться!.. І на обід не…” — далі ви вже не чуєте…
Через двадцять хвилин після того, як ми приїхали, ми вже ішли по Хрещатику…
Що я сказав? Ішли? Ні, ми пливли, ми линули, ми викроковували гордо й урочисто, як на параді. По Хрещатику не можна просто собі йти, коли щойно приїхав у Київ. Така вже то незвичайна вулиця. Той, хто потрапив на Хрещатик, стає ніби іншою людиною. Всі на Хрещатику здаються якимись радісними і святковими. І напрочуд чемними, ввічливими. І всі усміхаються. Хоч ідуть люди по Хрещатику щільно, як у черзі, майже притулившись одне до одного, але я не бачив, щоб хтось когось копнув ногою, ударив ліктем або навіть просто вилаяв. Штовхне ненароком — “Вибачте!” — усміхнеться і йде собі далі. Хороші люди на Хрещатику! Треба, щоб на всіх вулицях такі були. Пливемо, ми, линемо, викроковуємо… Широкий, як Дніпро, Хрещатик (по радіо на свята завжди так кажуть). Попід берегом на тротуарах — люди, посередині, на бруківці, — машини. І так, як на тротуарі не побачиш жодної машини, так на бруківці не побачиш жодної людини. Кожному своє. І щоб одне одному не заважать, навіть переходи під землю поховали. Такий же па Хрещатику лад любо глянути. “Легше у нас під воза вгнатися, ніж тут під машину”, подумав я. Та тільки встиг я це подумати, аж раптом з тротуару, як Пилип з конопель, вирвався на середину вулиці просто під машини огрядний і лисий дядько в темних окулярах, з фотоапаратом через плече і наче без штанів, у самих трусах. Тільки по гудзиках ми здогадалися, що то були такі штани, але коротенькі, як труси. З-під тих штанів некрасиво стирчали голі, вкриті густим чорним волоссям товсті ноги. По всьому було видно, що то не наш чоловік, а якийсь інтурист.
Ми з Явою завмерли — невже перебіжить?!
Та враз — цюррр! — наче з-під землі виринув молоденький стрункий міліціонер з хвацько підкрученими вусиками. І голоногий інтурист, не добігши навіть до середини бруківки, так і присів, смішно розчепіривши руки. Потім крутонувся і підтюпцем побіг назад. Міліціонер йому навіть слова не сказав, тільки усміхнувсь і посварився пальцем, наче вчитель на недисциплінованого учня (хоча інтурист був удвічі старший за міліціонера).
— О! Бачив? — гордо сказав Ява. — Думає, мабуть, раз приїхав з якогось там Лондона чи Ріо-де-Женейро, то можна тут швендяти, де хочеш! Дзуськи! Лізь, голубе, під землю, як усі люди. Невелике цабе!
Потім Ява захоплено глянув на молоденького симпатичного міліціонера і сказав:
— Ти знаєш, Павлушо, все-таки нема в світі лучче, як бути міліціонером. По-перше, благородно! Борешся з усякими злодіями, бандитами та хуліганами. По-друге, усі тебе поважають, а коли треба, й бояться. По-третє, цікаво. Не життя, а суцільне тобі кіно пригодницьке. Я, мабуть, таки стану міліціонером. А ти?
— А я льотчиком, — вперто сказав я. — Ти ж знаєш!..
— Як хочеш, — сказав Ява і зітхнув.
Ява міняв професії, як циган коні. Сьогодні він моряк, капітан далекого плавання. Завтра він геолог. Післязавтра директор кондфабрики (“по три кілограми “Тузика” на день можна їсти”). Тоді футболіст київського “Динамо”. Тоді художник. Тоді звіролов, що ловить для дресирувальників хижих тигрів, барсів та ягуарів. А сьогодні, бачте, міліціонер.
Я ж — ні. Я як ото вирішив ще у першому класі, що буду льотчиком, так досі держусь, не схибив.
Навіть дід Салимон сказав недавно: “Ти диви, яке вперте!.. Ма’ть-таки, буде льотчиком цей слинько, хай би його муча вбрикнула!”
Хіба що іноді я не витримую. І ненадовго пристаю до Яви — за компанію. Та й то тільки на таку комбінацію, щоб лишатися льотчиком. Я вже був і морський льотчик, і льотчик-футболіст, і льотчик-художник, і льотчик-звіролов, і льотчик-геолог, і навіть льотчик на кондфабриці, що возить літаком цукерки “Тузик”.
Але цього разу я від комбінації вдержався, бо не уявляв собі льотчика—міліціонера — кого ж ти у повітрі затримуватимеш і штрафуватимеш! Чорногузів хіба!
Ні, хай уже цього разу лишуся я просто льотчиком.
Пливемо ми, линемо, викроковуємо по Хрещатику…
Праворуч багатоповерхові будинки, схожі на величезні, кахлями обкладені груби, один на одного громадяться, угору на Печерськ лізучи.
Ліворуч універмаг склом на сонці виблискує. Далі здоровеннецька десятиповерхова міськрада (скільки ж то у ній людей радиться — така велика!).
Десь за міськрадою вежа телевізійна небо аж у космос проїшрикує.