КУПЛЕТ П’ЯТИЙ
ЗАВЕРШЕННЯ ЦІЄЇ ІСТОРІЇ
Так! Це було бильце його власного ліжка, і кімната була теж його власна. А найкраще було те, що і Майбутнє належало йому, і він міг ще змінити свою долю.
– Я спокутую своє Минуле Сьогоденням і Майбутнім! – повторив Скрудж, прудко вилізаючи з постелі. – І пам’ять про трьох Духів житиме в мені вічно! Джейкобе Марлі! Подякуймо Небу і світлому Різдву! На колінах я воздаю їм хвалу, старий Джейкобе! На колінах!
Він так прагнув здійснити свої добрі наміри і був такий схвильований, що голос не корився йому, а обличчя все ще було мокре від сліз, бо він ридма ридав, благаючи Духа.
– Вона не пропала! – закричав Скрудж, хапаючись за фіранку з-над ліжка і притискаючи її до грудей. – Вона тут, і кільця тут, і ніхто її не зривав! Усе тут… і я тут… і нехай почезнуть привиди того, що могло бути! І вони почезнуть, я знаю! Вони почезнуть!
Говорячи так, він намагався вдягнутись, вивертав сорочку навиворіт, натягав задом наперед, сунув руку не в той рукав, і ногу не в ту штанину, – словом, від хвилювання страшенно метушився.
– Сам не знаю, що зі мною діється! – закричав він, плачучи й сміючись, коли панчоха Лаокооном оповилися круж нього. – Мені так легко, наче я пір’їнка, так радісно, наче я ангел, так весело, наче я школяр! А голова йде обертом, як у п’яного! Вітаю з Різдвом усіх, усіх! Із Новим роком весь світ! Ура! Ура! Ура!
Він убіг у вітальню і став, засапавшись.
– Ось і каструлька, в якій була вівсянка! – вигукнув він і знову забігав по кімнаті. – А через ці двері проникла сюди Тінь Джейкоба Марлі! А в цьому кутку сидів Дух Нинішнього Різдва! А за цим вікном я бачив літаючі душі. Усе так, усе на місці, і все це було, було! Ха-ха-ха!
Це й справді був чудовий сміх – особливо для людини, яка давно вже розучилася сміятись. І це був лише початок, лише передвістя ще багатьох хвилин такого ж радісного, веселого, задушевного сміху.
– Який же сьогодні день, яке число? – запитався Скрудж. – Не знаю, як довго пробув я серед Духів. Не знаю. Я нічого не знаю. Я мов новонароджене дитя. І нехай! Не біда. Воно й краще – бути дитиною. Ура! Ура! Ура!
Його радісні вигуки перервав церковний дзвін. Як же весело він дзвонив! Дінь-дінь-бом! Дінь-донн-бом! Бом-донн-дінь! Донн-дінь-дінь! Бом-бом-бом! О, як чудово! Як чудово!
Підбігши до вікна, Скрудж підняв раму і висунувся назовні. Ні імли, ні туману! Ясний, погожий день. Колючий, підбадьорюючий мороз. Він посвистує у свою крижану сопілочку і змушує кров, пританцьовуючи, бігти по жилах. Золоте сонце! Блакитне небо! Прозоре свіже повітря! Веселий передзвін!
О, як чудово! Як чудово!
– Який нині день? – звісившись униз, гукнув Скрудж до святково вдягненого хлопчика, який стояв у нього під вікнами і роздивлявся довкола.
– Що? – здивовано запитав хлопчик.
– Який сьогодні день, люба дитино? – повторив Скрудж.
– Сьогодні? – знову здивувався хлопчик. – Таж сьогодні Різдво!
“Різдво! – подумав Скрудж. – То я не пропустив свята! Духи здійснили все це за одну ніч. Вони все можуть, якщо захочуть. Звісно, можуть. Ясна річ”.
– Послухай, милий хлопчику!
– Що? – відгукнувся той.
– Ти знаєш крамницю курятини за квартал звідси, на розі? – запитав Скрудж.
– Звісно, знаю! – відповів малий.
– Яка розумна дитина! – захопився Скрудж. – Дивна дитина! А ти не знаєш, чи продали вони вже індичку, яка висіла в них у вікні? Не маленьку індичку, а велику, призову?
– Найбільшу, завбільшки як я?
– Яка кмітлива дитина! – вигукнув Скрудж. – Говорити з тобою – одне задоволення. Так, мій друже!
– Вона й зараз там висить, – сказав хлопчик.
– Висить? – сказав Скрудж. – То збігай і купи її.
– Та ну тебе! – буркнув хлопчисько.
– Ні, ні, я не жартую, – запевнив його Скрудж. – Купи її і скажи, хай принесуть сюди, а я вже розпоряджуся, куди її доставити. Приведи сюди управляючого і одержиш від мене шилінґ. А якщо встигнеш за п’ять хвилин, одержиш півкрони!
Хлопчик помчав стрілою і, певно, вправна рука пустила цю стрілу з тятиви, бо вона не втратила марно ні секунди.
– Я пошлю індичку Бобові Кретчиту! – пробурмотів Скрудж і від захвату аж зайшовся сміхом. – Ото вже він буде голову ламати, хто це йому прислав. Та індичка, мабуть, удвічі більша від Крихітки Тіма. Навіть Джо Міллер ніколи б не придумав такої штуки – послати індичку Бобові!
Перо погано слухалося його, але він усе-таки надряпав адресу і зійшов униз, – відімкнути вхідні двері. Він стояв, чекаючи управляючого, і тут погляд його спинився на дверному молоткові.
– Я любитиму його до кінця моїх днів! – скрикнув Скрудж, погладжуючи молоток. – Але ж я й не дивився на нього колись. Яке в нього чесне, відкрите обличчя! Чудесний молоток! А ось й індичка! Ура! Ура! Як поживаєте? Веселого Різдва!
Яка ж це була індичка! Сумнівно, щоб ця птаха могла коли-небудь триматися на ногах – вони б підломилися під її вагою, як дві соломинки.
– Ні, вам її не доволокти до Кемден-Тавна, – сказав Скрудж.
– Доведеться найняти кеб.
Він говорив це, задоволено посміюючись, і з усмішкою заплатив за індичку, і з усмішкою оплатив кеб, і з усмішкою розплатився з хлопчиком, і з усмішкою опустився, засапавшись, у крісло, і сміятися ще, аж доки сльози не потекли в нього по щоках.
Поголитися виявилося непросто, бо руки у нього все ще дуже тремтіли, а гоління вимагає неабиякої обережності, якщо ви й не дозволяєте собі пританцьовувати під час цього заняття. Утім, навіть якби Скрудж відітнув собі кінчик носа, він спокійнісінько заліпив би рану пластиром і так само був би геть усім задоволений.
Нарешті, святково вдягнувшись, він вийшов з дому. По вулицях уже хмарою сунув народ – зовсім як того різдвяного ранку, який Скрудж провів із Духом Нинішнього Різдва. Заклавши руки за спину, Скрудж ішов по вулиці й сяючою посмішкою вітав кожного стрічного. І такий був у нього щасливий і доброзичливий вигляд, що двоє-троє перехожих, дружелюбно посміхнувшись у відповідь, сказали йому:
– Доброго ранку, сер! Із Різдвом вас!
І Скрудж не раз відтак розповідав, що ці слова лунали в його вухах райською музикою.
Не встиг він відійти від дому, як побачив, що назустріч йому йде огрядний джентльмен – той самий, що, зайшовши до нього в контору на Святвечір, запитав:
– Скрудж і Марлі, якщо не помиляюся?
Скруджа аж пересмикнуло від думки про те, як гляне на нього цей поважний пан при зустрічі, але він знав, що не повинен ухилятися від визначеного йому шляху.
– Дорогий сер, – сказав він, на ходу простягаючи обидві руки старому джентльменові, – сподіваюся, ви успішно завершили вчора вашу справу? Це дуже добра справа. Вітаю вас зі святом, сер!
– Містер Скрудж?
– Саме так, – відповів Скрудж. – Це моє ім’я, але боюся, що воно звучить для вас не дуже приємно. Дозвольте попросити у вас пробачення. І ви мене дуже зобов’яжете, якщо… – і тут Скрудж прошептав йому щось на вухо.
– Господи милосердний! – подивовано вигукнув джентльмен. – Мій дорогий містере Скрудже, ви жартуєте?
– Зовсім ні, – сказав Скрудж. – І дуже вас прошу, ані фартинґу менше. Я таким чином лише сплачую частину своїх давніх боргів. Можете ви зробити мені цю послугу?
– Дорогий сер! – сказав старий джентльмен, тиснучи йому руку. – Я просто не знаю, як і дякувати вам за таку щедрість…
– Будь ласка, ані слова більше, – обірвав його Скрудж. – Зайдіть якось мене провідати. Зайдете?
– З радістю! – скрикнув старий джентльмен, і без сумніву, це було від душі.
– Дякую вам, – сказав Скрудж. – Тисячу разів дякую! Я дуже вам зобов’язаний. Бувайте здорові!
Скрудж побував у церкві, потім ходив по вулицях, придивлявся до перехожих, гладив по голівках дітей, розмовляв із жебраками, заглядав у вікна квартир і в підвальні вікна кухонь, – і все, що він бачив, сповняло його серце радістю. Чи думав він коли-небудь, що звичайнісінька прогулянка – та й узагалі геть усе – може зробити його таким щасливим! А коли почало смеркатися, він рушив до будинку племінника.
Не раз і не двічі пройшовся він мимо його дому туди-сюди, не зважуючись постукати в двері. Нарешті, зібравшись із духом, піднявся на ґанок.
– Чи вдома господар? – запитав він дівчину, яка відчинила йому двері. Яка мила дівчина! Прекрасна дівчина!
– Удома, сер.
– А де він, моя люба? – запитав Скрудж.
– У їдальні, сер, і господиня теж. Дозвольте, я вас проводжу.
– Дякую. Ваш господар мене знає, – сказав Скрудж, уже взявшись за ручку дверей у їдальню. – Я пройду сам, моя дорога.
Він тихенько повернув ручку і просунув голову в двері. Господарі в цю мить обдивлялися парадно накритий обідній стіл. Молодята ж завжди непокояться з приводу сервіровки столу і готові десятки разів перевіряти, чи всі на місці.
– Фреде! – покликав Скрудж.
Сили небесні, як здригнулася племінниця! Вона сиділа в кутку, поставивши ноги на стільчик, і Скрудж геть забув про неї в цю хвилину, інакше він ніколи й нізащо так би її не налякав.
– З нами хресна сила! – закричав Фред. – Хто це?
– Це я, твій дядечко Скрудж. Я прийшов до тебе погостювати. Чи приймеш мене, Фреде?
Чи прийме він дядечка! Та він на радощах ледь не відірвав йому руку. За п’ять хвилин Скрудж уже почував себе як удома. Такого сердечного прийому він ще зроду не зустрічав.
Племінниця мала точнісінько такий же вигляд, як і в тому видінні, що явилося йому напередодні. Таким же був і Топпер, що незабаром прийшов, і пухкенька сестра господині, що з’явилася слідом за ним, та й усі інші. Який це був дивовижний вечір! Які дивовижні ігри! І яка дивовижна єдність у всьому! Яке щастя!
А зранку, щойно світало, Скрудж уже був у себе в конторі. Так, він прийшов ранесенько. Він прагнув потрапити туди раніше від Боба Кретчита і викрити клерка в тому, що він спізнився на роботу. Скрудж просто мріяв про це.
І це йому вдалося! Так, вдалося! Годинник пробив дев’яту. Боба немає. Чверть на десяту. Боба немає. Він спізнився рівно на вісімнадцять з половиною хвилин.
Скрудж сидів за своєю конторкою, навстіж розчинивши двері, щоб бачити, як Боб прослизне у свою комірку.
Ще за дверима Боб зняв із голови капелюха і розмотав свій теплий шарф. І ось він уже сидів на табуреті й з такою швидкістю скрипів по папері пером, наче хотів наздогнати й перегнати дев’яту годину, яка втекла від нього.
– А ось і ви! – пробурчав Скрудж, наслідуючи своє власне одвічне бурчання. – Як розуміти вашу з’яву на роботі в цей час?
– Прошу вибачення, сер, – сказав Боб. – Я справді трохи спізнився!
– Он воно що! Ви спізнилися? – підхопив Скрудж. – Так, мені теж здається, що ви спізнилися. Будьте такі люб’язні, підійдіть сюди, сер.
– Але ж це один-єдиний раз за весь рік, сер, – жалібно проговорив Боб, виповзаючи зі своєї комірки. – Більше цього не буде, сер. Я дозволив собі вчора трохи повеселитися.
– Ось що я вам скажу, приятелю, – промовив Скрудж, – більше я цього не потерплю, а тому… – і тут він зіскочив зі стільця і дав Бобові такого стусана під ложечку, що той задом влетів назад у свою комірчину. – А тому, – продовжував Скрудж, – я маю намір збільшити вам платню!
Боб затремтів і нишком потягнувся до лінійки. У нього промайнула думка оглушити Скруджа ударом по голові, скрутити йому руки за спиною, покликати варту і чекати, доки принесуть гамівну сорочку.
– Вітаю вас зі святом, Бобе, – сказав Скрудж, плескаючи Боба по плечу, і цього разу видно було, що він таки сповна розуму. – І бажаю вам, Бобе, друже мій, добряче розважитися цього Різдва, бо досі ви через мене не вельми веселилися. Я збільшу вам платню і постараюся що-небудь зробити і для вашої сім’ї. Сьогодні увечері ми поговоримо про це за келихом різдвяного ґлінтвейну. А зараз, Бобе Кретчите, перш ніж ви надряпаєте ще хоч одну кому, я наказую вам купити відро вугілля і напалити тут так, щоб було жарко.
І Скрудж стримав своє слово. Він зробив усе, що обіцяв Бобові, і навіть більше, значно більше. А Крихітці Тімові, який, до речі, незабаром видужав, він був завжди другим батьком. І таким він став добрим другом, таким добрим господарем, і такою доброю людиною, що наше славне старе місто може ним лише пишатися. Та й не тільки наше – будь-яке добре старе місто, містечко чи село в будь-якому куточку нашої доброї старої землі. Дехто підсміювався з цього перетворення, але Скрудж не звертав на них уваги – смійтеся на здоров’я! Він був досить розумний і знав, що так уже влаштований світ, – завжди знайдуться люди, готові осміяти добру справу. Він розумів, що ті, хто сміється, – сліпі, і думав: нехай собі сміються, аби не плакали! На серці в нього було весело й легко, і йому цього було цілком досить.
Більше він уже ніколи не водив компанії з привидами, – у цьому сенсі він дотримувався принципів поміркованості, – і про нього йшла поголоска, що ніхто не вміє так шанувати й справляти Різдво, як він. Якби ж і про нас могли сказати те саме! Про всіх нас! А тепер нам залишається тільки повторити за Крихіткою Тімом: хай дарує нам Господь свою милість!
Ч. Діккенс. «Різдвяна пісня в прозі». Частина 1
Ч. Діккенс. «Різдвяна пісня в прозі». Частина 2
Ч. Діккенс. «Різдвяна пісня в прозі». Частина 3
Ч. Діккенс. «Різдвяна пісня в прозі». Частина 4
Ч. Діккенс. «Різдвяна пісня в прозі». Частина 5
Ч. Діккенс. «Різдвяна пісня в прозі». Частина 6
Ч. Діккенс. «Різдвяна пісня в прозі». Частина 7
Ч. Діккенс. «Різдвяна пісня в прозі». Частина 8
Ч. Діккенс. «Різдвяна пісня в прозі». Частина 9
ПЕРЕВІРТЕ СВОЇ ЗНАННЯ: Онлайн-тест до твору Діккенса «Різдвяна пісня в прозі»