Наш сайт Mamabook публікує повчальне оповідання В. Сухомлинського про вміння людини бути другом природи.
***
Ясної сонячної днини маленька дівчинка вийшла погратися на зелену галявину. Раптом вона почула плач. Прислухалася дівчинка і зрозуміла, що плач доноситься десь з-під каменю, що лежить обабіч галявини. Камінь був невеликий, як голова кролика, але дуже твердий. Підійшла дівчинка до каменя і запитує:
— Хто там плаче під каменем?
— Це я, Ромашка, — почувся ледь вловимий голосок. — Звільни мене, дівчинко, тисне на мене камінь…
Відкинула дівчинка камінь і побачила ніжну, бліду стеблинку Ромашки.
— Спасибі тобі, дівчинко, — подякувала Ромашка, виструнчившись і
зітхнувши на повні груди. — Ти звільнила мене з-під Кам’яного Гноблення.
— Як же ти потрапила під камінь? — запитала дівчинка.
— Обдурило мене Кам’яне Гноблення, — відповіла Ромашка, — коли я була маленьким насіннячком. Восени я шукала теплий куточок. Дало мені притулок Кам’яне Гноблення, обіцяло оберігати від холоду і спеки, дощу і вітру. А коли мені захотілося побачити Сонечко, воно ледве не розчавило мене. Я хочу бути твоєю, дівчинко.
Дівчинка приходила до Ромашки, і вони разом зустрічали схід Сонця.
— Як добре бути твоєю, дівчинко! — часто говорила Ромашка.
— А якби ти виросла в лісі або обабіч дороги? Якби ти була нічия? — запитала дівчинка.
— Я б умерла від горя,— тихо мовила Ромашка. — Але я знаю, що нічиїх квітів не буває. Вони завжди чиїсь. Он та Вогняна Маківка — вона дружить із Сонечком. Сонечко шепоче їй: «Ти моя, Вогняна Маківко». Я чую цей шепіт, коли сходить Сонце, а Маківка назустріч йому розкриває свої прекрасні пелюстки. А он та Волошка — товаришка Весняного Вітру. Він першим щоранку прилітає до Волошки, будить її і шепоче: «Прокинься!» Квітка не могла б жити, якби вона була нічиєю.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Казки Михайла Стельмаха: велика підбірка для дітей