Цариця, що й справді мала найстрункіші та прегарні ніжки, не могла не усміхнутися, чуючи такий комплімент із уст простодушного коваля, якого в його запорозькому убранні можна було вважати за справжнього красеня, незважаючи на смагляве лице.
Зрадівши з такої прихильної уваги, коваль уже хотів був розпитати гарненько царицю про все: чи правда, що царі їдять самий тільки мед та сало, і про подібні речі — але, відчувши, що запорожці штовхають його під боки, вирішив замовкнути; і коли цариця, звернувшись до старих, почала розпитувати, як у них живуть на Січі, які звичаї водяться, то він, відійшовши назад, нагнувся до кишені, сказав тихо: “Винось мене звідси хутчій!” та й опинився раптом за шлагбаумом.
“Утопився! їй-богу, утопивсь! от: щоб я не зійшла з цього місця, коли не втопивсь!” лепетала товста ткачиха, стоячи в гурті диканських баб посеред вулиці.
“Що ж, хіба я брехуха яка? хіба я в кого-небудь корову вкрала? чи кому хіба наврочила, що мені не ймуть віри?” кричала баба в козацькій свитці, з фіолетовим носом, розмахуючи руками.
“От щоб мені води не захотілось пити, коли стара Переперчиха не бачила на власні очі, як повісився коваль!”
“Коваль повісився! от тобі й на!” сказав голова, який, виходячи від Чуба, спинився й протиснувся ближче до тих, що розмовляли.
“Скажи краще, щоб тобі горілки не захотілося пити, стара п’янюго!” відповіла ткачиха: “треба бути такій божевільній, як ти, щоб повіситися! він утопився! утопився в ополонці! Це я так само знаю, як те, що ти була оце в шинкарки!”
“Соромітнице! бач, чим стала дорікати!” гнівно відказала баба з фіолетовим носом. “Мовчала б, негіднице! Хіба я не знаю, що до тебе дяк ходить щовечора”.
Ткачиха спалахнула.
“Що дяк? до кого дяк? що ти брешеш?”
“Дяк?” проспівала, пробиваючись до тих, що сперечалися, дячиха у заячому кожусі, критому синьою китайкою. “Я дам знати дяка! хто це каже дяк?”
“Та ось до кого ходить дяк!” сказала баба з фіолетовим носом, показуючи на ткачиху.
“То це ти, суко”, закричала дячиха, підступаючи до ткачихи: “то це ти, відьмо, напускаєш на нього туману та напуваєш нечистим зіллям, щоб ходив до тебе!”
“Відчепись від мене, сатано!” говорила, задкуючи, ткачиха.
“Ач, проклята відьма, бодай ти не діждала діток своїх бачити, негіднице! пху!..” тут дячиха плюнула просто межи очі ткачисі.
Ткачиха хотіла й собі зробити те саме, та замість того плюнула в неголену бороду голові, який, щоб краще все почути, протовпився до тих, що сперечалися. “А, погана бабо!” закричав голова, утираючись полою та замахуючись батогом. Цей рух примусив усіх розійтися, лаючись, в різні кінці. “Така мерзота!” повторював він, усе ще обтираючись. “То коваль утопився! Боже ти мій! а який знаменитий маляр був! які ножі міцні, серпи, плуги умів виковувати! яка сила була! Еге ж!” провадив він далі, замислившись: “таких людей мало в нас на селі. То ж бо я, ще сидячи в проклятому мішку, примічав, що бідолаха був у дуже недоброму настрої. От тобі й коваль! був, а тепер і нема! а я збирався був підкувати свою рябу кобилу!..” і, сповнений таких християнських думок, голова тихо Поплентався у свою хату. Оксана збентежилась, коли до неї дійшли такі вісті. Вона мало вірила очам Переперчихи та бабським теревеням, вона знала, що коваль надто побожний, щоб зважитися занапастити свою душу. Та що, коли він і справді пішов з наміром ніколи не вертатись у село? А навряд чи в іншому місці знайдеться такий молодець, як коваль. Він же так кохав її! він довше за всіх зносив її вередування! Красуня цілу ніч під своїм укривалом поверталася з правого боку на лівий, з лівого на правий, — і не могла заснути. То, розкидавшись у чарівній наготі, яку нічна пітьма ховала навіть від неї самої, вона майже вголос картала себе. То, притихнувши, вирішувала ні про що не думати — і все думала. І вся горіла; і на ранок закохалася по самі вуха в коваля.
Чуб не виявив ні радості, ні смутку про долю Вакули. Його думки заповняло одне: він ніяк не міг забути зрадливості Солохи і, сонний, не переставав ганити її.
Настав ранок. Уся церква ще до схід сонця була повна людей. Літні жінки в білих намітках, в білих сукняних свитках, побожно хрестились біля самого входу церковного. Дворянки в зелених і жовтих кофтах, а деякі навіть у синіх кунтушах із золотими позаду вусиками, стояли поперед них. Дівчата, у яких на головах намотана була ціла крамниця стрічок, а на шиї намиста, хрестів та дукачів, намагалися протовпитися ще ближче до іконостасу. Та попереду всіх стояли дворяни і прості селяни з вусами, з чубами, з товстими в’язами і щойно виголеними підборіддями, здебільшого все в кобеняках, з-під яких виставлялася біла, а в декого й синя свитка. На всіх обличчях, куди не поглянь, видно було свято; голова заздалегідь облизувався, уявляючи, як він розговіється ковбасою; дівчата подумували про те, як вони будуть ковзатися з хлопцями на льоду; баби щиріше, ніж будь-коли, шептали молитви. На всю церкву чути було, як козак Свербигуз бив поклони.
Одна тільки Оксана стояла ніби сама не своя… І молилася і не молилася. На серці в неї зібралося стільки всяких почуттів, одне від одного болючіших, одне від одного сумніших, що обличчя її виявляло саме тільки велике збентеження; сльози бриніли в очах. Дівчата не могли збагнути причини цього й не підозрівали, що винен був коваль. Однак не сама тільки Оксана думала про коваля. Усі миряни помітили, що свято — ніби й не свято; що все начебто чогось бракує. Як на лихо, дяк, після мандрування в мішку, охрип і деренчав ледве чутним голосом; щоправда, приїжджий півчий гарно-таки брав баса, але далеко краще було б, якби був і коваль, який, завжди бувало, як тільки спів&™ “Отче наш” або “Іже херувими”, йшов на крилас і виводив звідти на той самий глас, на який співають і в Полтаві. До того ж він один правив у церкві за титаря. Уже відійшла утреня; після утрені відійшла обідня… куди ж це, справді, подівся коваль?
Ще швидше наостанку ночі чорт мчав із ковалем назад. І вмить опинився Вакула коло своєї хати. В цей час проспівав півень. “Куди?” закричав він, ухопивши за хвіст чорта, що хотів утекти: “стривай, приятелю, ще не все: я ще не подякував тобі”. Тут, схопивши хворостину, оперіщив він його три рази, і бідний чорт кинувся бігти, як мужик, що його тільки-но відшмагав засідатель. Отож, замість того, щоб обдурити, спокусити та пошити в дурні інших, ворог людського роду сам був обдурений. Після цього Вакула ввійшов у сіни, зарився в сіно і проспав аж до обіду. Прокинувшись, він злякався, коли побачив, що сонце вже високо. “Я проспав утреню й обідню!” Тут побожний коваль засмутився, міркуючи, що це, певно, бог, навмисне, караючи за грішний його намір занапастити свою душу, наслав сон, який не дав йому навіть побувати такого великого свята в церкві. Та проте, заспокоївши себе тим, що наступної неділі висповідається у цьому попові і з нинішнього дня почне бити по п’ятдесят поклонів цілий рік, заглянув він до хати; але в ній не було нікого. Як видно, Солоха ще не поверталась. Обережно витяг він з-за пазухи черевики й знову здивувався з дорогої роботи та дивовижної пригоди минулої ночі; умився, причепурився якнайкраще, одягся у те саме вбрання, що добув у запорожців, вийняв зі скрині нову шапку з решетилівського смушку з синім верхом, яку не надівав ще жодного разу, відколи купив її, ще бувши в Полтаві; вийняв також новий барвистий пояс; поклав усе це разом з нагайкою в хустку й подався просто до Чуба.
Чуб вирячив очі, коли ввійшов до нього коваль, і не знав з чого дивуватись: чи з того, що коваль воскрес, чи з того, що коваль насмілився до нього прийти, чи з того, нарешті, що він вирядився таким чепуруном і запорожцем. Та ще більше здивувався він, коли Вакула розв’язав хустку й поклав перед ним новісіньку шапку й пояс, якого ще не бачено було на селі, а сам упав йому до ніг і сказав благальним голосом: “змилуйся, батьку! не гнівайся! ось тобі й нагайка: бий, скільки душа забажає, віддаюсь сам; у всьому каюсь; бий, та не гнівайся тільки! ти ж колись братався з покійним батьком, разом хліб-сільїли й могорич пили”. Чуб не без таємної втіхи бачив, як коваль, що нікому на селі у вус не дув, згинав у руці п’ятаки й підкови, як гречані млинці, той самий коваль лежав тепер коло ніг у нього. Щоб ще більше підтримати гідність, Чуб узяв нагайку і вдарив його тричі по спині. “Ну, буде з тебе, вставай! старих людей завжди слухай! Забудьмо все, що було між нами! ну, тепер кажи, чого тобі хочеться?”
“Віддай, батьку, за мене Оксану!”
Чуб трохи подумав, подивився на шапку та пояс, шапка була чудова, пояс теж не поступався перед нею, згадав зрадливу Солоху і сказав рішуче: добре!присилай сватів”.
“Ой!” скрикнула Оксана, переступивши поріг, побачивши коваля і втупивши з подивом і радістю в нього очі.
“Поглянь, які я тобі приніс черевики!” сказав Вакула: “ті самі, що носить цариця”.
“Ні! ні, мені не треба черевиків!” говорила вона, махаючи руками й не зводячи з нього очей: “я й без черевиків…” далі вона не договорила й зашарілась.
Коваль підійшов ближче, взяв її за руку; красуня й очі опустила. Ще ніколи не була вона така дивовижно гарна. Захоплений коваль тихо поцілував її, обличчя її ще більше зашарілось, і вона стала ще краща.
Проїздив через Диканьку блаженної пам’яті архієрей, хвалив місце, де стоїть село, та, їдучи вулицею, спинився перед новою хатою. “А чия це така розмальована хата?” спитав преосвященний у вродливої молодиці з немовлятком на руках, що стояла коло дверей. “Коваля Вакули!” сказала йому, кланяючись, Оксана, бо це саме була вона. “Славно! славна робота!” сказав преосвященний, розглядаючи двері та вікна. А вікна всі були обведені кругом червоною фарбою; а на дверях всюди були козаки на конях з люльками в зубах. Та ще більше похвалив преосвященний Вакулу, коли дізнався, що він додержав церковного покаяння і пофарбував задарма увесь лівий крилас зеленою фарбою з червоними квітками. Це, проте, ще не все; на стіні збоку, як увійдеш у церкву, намалював Вакула чорта в пеклі, такого гидкого, що всі плювали, коли проходили повз нього, а молодиці, як тільки розплакувалось у них на руках дитя, підносили його до картини й говорили: “он бач, яка кака намальована!” і дитя, стримуючи слізоньки, скоса поглядало на картину й тулилося до лона своєї матері.
М. Гоголь. “Ніч перед Різдвом”. Частина 1
М. Гоголь. “Ніч перед Різдвом”. Частина 2
М. Гоголь. “Ніч перед Різдвом”. Частина 3
М. Гоголь. “Ніч перед Різдвом”. Частина 4
М. Гоголь. “Ніч перед Різдвом”. Частина 5
М. Гоголь. “Ніч перед Різдвом”. Частина 6
М. Гоголь. “Ніч перед Різдвом”. Частина 7
М. Гоголь. “Ніч перед Різдвом”. Частина 8
Після прочитання твору можна порівняти його екранізацію та переглянути мультфільм.
ПЕРЕВІРТЕ СЕБЕ: Онлайн-тест до твору Миколи Гоголя «Ніч перед Різдвом»