Жив собі заєць як заєць. Плигав, стрибав, капусту на городі цупив.
Взагалі жив собі й вусом не вів. Та ось трапилася біда. Зайцеві вуха посварилися з його ж таки очима. Кажуть вуха:
– Ми все чуємо. Чи гілка або сучок десь тріснуть – ми вже на сполох б’ємо. Мерщій, мерщій! Небезпека! Втікати треба! Якби не ми – зайцеві згуба!
Очі заперечують:
– А куди бігти – чи знаєте? Коли б ми не дивилися як слід, загинув би заєць. Ми все бачимо, від нас ніхто не сховається. Десь там щось ворухнеться
– ми вже помітили. Це без нас – біда.
– Ах як! – заволали вуха. – Тож ми не будемо прислуховуватися-дослухатися. Набридло!
Лягли вуха в зайця на голові, не ворухнуться навіть.
– Ось тобі маєш! – розгнівалися очі. – А нам за все відповідати? Навіщо ж нам вдивлятися-вглядатися? Чим ми гірші за вуха?
Сховалися очі за повіки. Нема їм діла ні до чого.
Сидить заєць під кущем та розмірковує: хто ж правий – очі чи вуха?
А тим часом прийшов до лісу мисливець із собакою. Собака побачив зайця, підкрався до нього та як схопить зубами за його хвіст. Рвонувся заєць, а хвіст лишився у собаки.
З тих пір бігає заєць з куцим хвостиком. Вуха в нього завжди насторожі стирчать, а очі навіть уві сні розплющені.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 7 цікавих легенд для дітей про українські квіти й трави