***
Колись на Україну нападали татари. Грабували, палили, різали, брали в полон. Серед полонених було найбільше молодиць і дівчат. Одного разу після спустошливого походу поверталася орда додому в Крим і зупинилися саме там, де тепер наше село лежить.
Великий плач і стогін стояв над бусурманським табором. То плакали і стогнали невольники. А поміж тих невольників була дівчина Маруся. Така гарна, така гожа, що найстаріший татарський ватаг всю дорогу з неї очей не зводив. Як тільки отаборилися, він одразу ж і наказав своїм слугам привести нещасну бранку до себе в намет.
Розшукали слуги Марусю, схопили її, розв’язали та й ведуть до свого пана. А дівчина як побачила пишний намет, так про все й здогадалася. Та давай тоді щосили пручатися. Довго, сердешна, пручалася, кусала руки ворогам, поки нарешті-таки вирвалася. А вирвавшись, чимдуж подалася з табору до плавень. Так бігла, що ніхто її не міг зупинити. Пускати ж стрілу не дозволяв вельможний татарин, звелів узяти полонянку живою.
Поки там хтось із ординців скочив на коня і погнався, Маруся була вже під високою вербою. Зрозуміла, що порятунку не буде, й миттю злізла на дерево, на самісінький його вершечок. А тоді перехрестилася і кинулася вниз головою та й розбилася. Не скорилася вона злим нападникам-чужинцям, не дала їм понівечити свою чисту вроду. Від того часу й звуть ту вербу, з якої кинулася горда дівчина, Марусиною.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Прислів’я та приказки про рідний край
