***
Був собі вовк та такий-то уже старий, що ніде вже нічого не пійма і не задере. «Піду,— каже,— ляжу на шляху, може, хто заб’є».
Ото ліг та й лежить. Коли це біжить молодий вовк.
— Здоров, дядьку!
— Здоров.
— А чого це ви тут лежите?
— Та не здужаю вже і їсти добути.
— А ти ж хто такий будеш?
— Та я такого-то роду, може, чували?
— Знаю,— каже,— славні були увесь рід; чи і ти ж такий?
— Е, дядьку, я ще чище їх усіх; ось я вам зараз їсти добуду.
Побіг та прямо на отару, а собаки як почують — та за ним, а він прямо на того старого лупить.
Добіг, перескочив через нього, а собаки на старого. Всилу, всилу він утік. Пішов далі, ліг.
Аж ось біжить другий вовк.
— Чого це ви, дядьку, тут лежите?
— Та таке-то й таке, не здужаю вже і пропасти.
— От я вас нагодую.
— Та мене вже один нагодував. Ти сам чий будеш?
— Та я такого-то заводу.
— Е, ваші всі були лайдаки.
— Ні, дядьку, я не такий.
Аж ось їде чоловік кобилою і лоша біжить.
— Ідіть же,— каже,—дядьку, та ляжте у житі.
Той пішов, ліг, а молодий як наскочить на лоша, погнав його у жито, задавив ще й почав.
— Їжте,— каже,— дядьку.
Чоловік же за лошам, а той вовк до кобили, зарізав і кобилу.
— Оце вам,— каже,— дядьку, днів на стільки хвате.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Казки Михайла Стельмаха – велика підбірка для дітей
