Улюблені дитячі казки набрані текстами по складах. Легкий та швидкий спосіб навчити дитину читати. “Лисиця і глечик”, “Котик і Півник”, “Солом’яний бичок” та інші українські казки по складах зібрані в підбірці від Mamabook.
Лисиця і глечик
Бу-ли со-бі дід та ба-ба. Пі-шли во-ни в по-ле жа-ти. І взя-ли із со-бо-ю гле-чик мо-ло-ка. При-йшли в по-ле, ба-ба й ка-же:
— Де б це гле-чи-ка по-ста-ви-ти в спра-гу?
— По-став, ста-ра, під ку-щем.
Ба-ба по-слу-ха-ла ді-да і по-ста-ви-ла під ку-щем.
От пі-шли во-ни жа-ти. Жнуть та жнуть.
Аж бі-жить ли-сич-ка. По-ба-чи-ла гле-чи-ка, ви-пи-ла з ньо-го мо-ло-ко, а го-ло-ви не ви-тяг-не на-зад. Хо-дить, кру-тить го-ло-во-ю, при-ка-зу-є:
— Ну, гле-чи-ку, по-жар-ту-вав — і го-ді. Ви-пус-ти мо-ю го-ло-ву! А гле-чик не від-пус-ка-є, хоч ти що хоч ро-би.
— Пі-до-жди ж, кля-тий гле-чи-ку! — ка-же ли-сич-ка. — Ось я тебе втоп-лю.
По-біг-ла во-на до річ-ки. Встро-ми-ла го-ло-ву в во-ду. На-пов-нив-ся гле-чик во-до-ю, а ли-си-ця шу-бовсть — і ску-па-ла-ся.
Лисичка та журавель
Бу-ли со-бі ли-сич-ка та жу-ра-вель. О-то й зу-стрі-ли-ся я-кось у
лі-сі. Та та-кі ста-ли при-я-те-лі! Кли-че ли-сич-ка жу-рав-ля до се-бе в гос-ті:
— При-ходь, — ка-же, — жу-рав-ли-ку, при-ходь, ле-бе-ди-ку! Я для те-бе — як для се-бе…
От при-хо-дить жу-ра-вель на лас-ка-ві за-про-си-ни. А ли-сич-ка на-ва-ри-ла каш-ки з мо-ло-ком, роз-ма-за-ла по та-ріл-ці та й при-про-шу-є:
— При-го-щай-ся, жу-рав-ли-ку, при-го-щай-ся, ле-бе-ди-ку! Жу-ра-вель до каш-ки — сту-кав, сту-кав дзьо-бом по та-ріл-ці — ні-
чо-го не вхо-пив.
А ли-сич-ка як у-зя-ла-ся до стра-ви — лизь та лизь гар-нень-ко я-зи-ком, по-ки са-ма всю ка-шу чис-то ви-ли-за-ла.
Ви-ли-за-ла, та до жу-рав-ли-ка:
— Ви-бач, жу-рав-ли-ку, — що ма-ла, тим те-бе й при-го-ща-ла, а біль-ше не-ма-є ні-чо-го.
— То спа-си-бі ж, — мо-вить жу-ра-вель.
— При-ходь же, ли-сич-ко, те-пер ти до ме-не в гос-ті.
— А при-йду, жу-рав-ли-ку, при-йду, ле-бе-ди-ку! На то-му й ро-зі-йшли-ся.
От у-же ли-сич-ка йде до жу-рав-ля на гос-ти-ну. А жу-ра-вель на-ва-рив та-ко-ї смач-но-ї стра-ви: у-зяв і м’я-са, й кар-то-пель-ки, й бу-ряч-ків — у-сьо-го — у-сьо-го, по-кри-шив дріб-нень-ко, склав у глечик з дов-го-ю та вузь-ко-ю ший-ко-ю та й ка-же:
— При-го-щай-ся, лю-ба при-я-тель-ко, не со-ром-ся! От ли-сич-ка до гле-чи-ка — го-ло-ва не вла-зить!
Во-на сю-ди, во-на ту-ди, во-на й бо-ком, і лап-ко-ю, і нав-сто-яч-ки, і нав-си-дяч-ки, і за-зи-ра-ла, і ню-ха-ла… Ні-чо-го не вді-є!
А жу-ра-вель не гу-ля-є: все дзьо-бом у гле-чик. По-ма-лень-ку — по-ма-лень-ку — та й по-їв, що на-ва-рив.
А то-ді й ка-же:
— О-це ж, — мо-вить, — ви-ба-чай, ли-су-ню, що мав, то тим і при-го-щав. Та вже біль-ше ні-чо-го не ма-ю на гос-ти-ну.
Ох і роз-гні-ва-лась же ли-сич-ка! Так роз-сер-ди-лась, що й по-дя-ку-вать за-бу-ла, як го-дить-ся, чем-ним був-ши.
Так — то їй жу-рав-ле-ва гос-ти-на до сма-ку при-па-ла! Та від то-го ча-су й не при-я-те-лю-є з жу-рав-ля-ми.
Котик і півник
Бу-ли со-бі ко-тик і пів-ник та й по-бра-та-ли-ся. От ко-ти-ко-ві
тре-ба йти по дро-ва, він і ка-же пів-ни-ко-ві:
— Сядь же ти, пів-ни-ку, на пе-чі та їж ка-ла-чі, а я пі-ду по дро-ва, та як при-йде ли-сич-ка, то не о-зи-вай-ся!
Пі-шов.
Ко-ли це бі-жить ли-сич-ка:
— Пів-ни-ку — бра-ти-ку, від-чи-ни! Пів-ни-ку — бра-ти-ку, від-чи-ни! Як не від-чи-ниш, ві-кон-це ви-де-ру, бор-щик ви-їм і те-бе візь-му!
А пів-ник ка-же:
— То-ток — то-ток, не ве-лів ко-ток! То-ток — то-ток, не ве-лів ко-ток! От ли-сич-ка ві-кон-це ви-дер-ла, бор-щик ви-ї-ла і пів-ни-ка взяла. Не-се йо-го, а він кли-че ко-ти-ка, спі-ва-є:
— Мій ко-ти-ку, Мій бра-ти-ку! Не-се ме-не ли-са За кле-но-ві-ї лі-са, За кру-ті-ї го-ри, За бист-рі-ї во-ди…
От ко-тик по-чув, при-біг, від-няв пів-ни-ка, при-ніс до-до-му та й ка-же знов:
— Гля-ди ж, пів-ни-ку, як при-йде ли-сич-ка, не від-кли-кай-ся, бо те-пер я пі-ду да-лі!
Пі-шов.
А ли-сич-ка вже й бі-жить. Стук — стук у ві-кон-це:
— Пів-ни-ку — бра-ти-ку, від-чи-ни! Пів-ни-ку — бра-ти-ку, від-чи-ни! Як не від-чи-ниш, ві-кон-це ви-де-ру, бор-щик ви-їм і те-бе візь-му!
А пів-ник у-се:
— То-ток — то-ток, не ве-лів ко-ток! То-ток — то-ток, не ве-лів ко-ток! От во-на ві-кон-це ви-дер-ла, бор-щик ви-ї-ла і йо-го взя-ла. Не-се, а пів-ник зно-ву:
— Мій ко-ти-ку, Мій бра-ти-ку! Не-се ме-не ли-са За кле-но-ві-ї лі-са, За-кру-ті-ї го-ри, За бист-рі-ї во-ди…
Раз про-спі-вав — не чу-є ко-тик; він у-дру-ге, го-лос-ні-ше — ко-тик при-біг, від-няв йо-го, при-ніс до-до-му та й ка-же:
— Те-пер же я пі-ду да-ле-ко — да-ле-ко і, хоч як бу-деш кри-ча-ти, не по-чу-ю; то вже мов-чи, не о-зи-вай-ся до ли-сич-ки!
Пі-шов.
Ко-ли ж із-нов ли-сич-ка:
— Пів-ни-ку — бра-ти-ку, від-чи-ни! Пів-ни-ку — бра-ти-ку, від-чи-ни! Як не від-чи-ниш, ві-кон-це ви-де-ру, бор-щик ви-їм і те-бе візь-му!
А пів-ник:
— То-ток — то-ток, не ве-лів ко-ток! То-ток — то-ток, не ве-лів ко-ток! От ли-сич-ка ві-кон-це ви-дер-ла, бор-щик ви-ї-ла і йо-го взя-ла. Не-се, а пів-ник спі-ва-є — раз, у-дру-ге, втре-тє… Ко-тик не по-чув, і по-нес-ла ли-сич-ка пів-ни-ка до-до-му.
У-ве-че-рі при-хо-дить ко-тик до-до-му — не-ма пів-ни-ка… Він за-жу-рив-ся, а да-лі зро-бив со-бі бан-дур-ку, у-зяв мі-шок і мо-ло-ток і пі-шов до ли-сич-чи-но-ї хат-ки — сів і за-грав:
— А в ли-сич-ки — лис-ки но-вий двір, Чо-ти-ри доч-ки — на ви-бір, П’я-тий Пи-лип-ко.
Пи-лип-ко — лип-ко, ви-йди на рин-ку — по-ди-вись, Як буб-ни буб-нять, як сур-ми сурм-лять — по-гля-ди! А ли-сич-ка са-ме пек-ла па-ля-нич-ки. От стар-ша доч-ка ли-сич-чи-на й ка-же:
— Ма-мо, пі-ду я по-див-люсь, хто це так гар-но гра-є, і па-ля-нич-ку візь-му.
— І-ди, — ка-же ли-сич-ка.
І да-ла їй па-ля-нич-ку. Доч-ка піш-ла, а ко-тик ї-ї — цок, та в лобок, та в мі-шок, та й зно-ву став грать. От і дру-га доч-ка ка-же ли-сич-ці:
— Пі-ду і я, ма-мо!
— І-ди, до-ню!
І да-ла па-ля-нич-ку, і ця піш-ла. А ко-тик і ту — цок, та в ло-бок… А піс-ля і тре-тя доч-ка, і чет-вер-та. А Пи-лип-ко ждав — ждав і ка-же:
— Пі-ду я, ма-мо, за-же-ну їх, — чо-го во-ни так за-ба-ри-лись! Пі-шов. А ко-тик і йо-го — цок, та в ло-бок, та в мі-шок. А по-тім
за-біг у ха-ту до ли-сич-ки і ї-ї вбив. Та то-ді до пів-ни-ка та й по-ніс йо-го до-до-му. От во-ни жи-вуть, і хліб жу-ють, і по-сто-лом доб-ро во-зять.
Колосок
Жи-ли со-бі дво-є ми-ше-нят — Круть та Верть і пів-ник Го-ло-сис-те Гор-леч-ко. Ми-ше-ня-та бу-ло тіль-ки й зна-ють, що тан-цю-ють та спі-ва-ють. А пів-ник у-до-сві-та вста-не, всіх піс-не-ю збу-дить та й до ро-бо-ти бе-реть-ся. О-то я-кось під-мі-тав у дво-рі та й знай-шов пше-нич-ний ко-ло-сок.
— Круть, Верть, — став гу-ка-ти пів-ник, — а глянь-те — но, що я знай-шов!
По-при-бі-га-ли ми-ше-ня-та та й ка-жуть:
— Ко-ли б це йо-го об-мо-ло-ти-ти…
— А хто мо-ло-ти-ти-ме? — пи-та-єть-ся пів-ник.
— Не я! — од-ка-зу-є од-не ми-ше-ня.
— Не я! — од-ка-зу-є дру-ге ми-ше-ня.
— Я об-мо-ло-чу, — ка-же до них пів-ник. І взяв-ся до ро-бо-ти. А ми-ше-ня-та й да-лі гра-ють-ся.
От вже й об-мо-ло-тив пів-ник ко-ло-сок та й знов гу-ка-є:
— Гей, Круть, гей, Верть, йдіть глянь-те, скіль-ки зер-на я на-мо-ло-тив!
По-при-бі-га-ли ми-ше-ня-та.
— Тре-ба, — ка-жуть, — зер-но до мли-на од-нес-ти та бо-рош-на на-мо-лоть.
— А хто по-не-се? — пи-та-є пів-ник.
— Не я! — гу-ка-є Круть.
— Не я! — гу-ка-є Верть.
— Ну то я од-не-су, — ка-же пів-ник. У-зяв на пле-чі мі-шок та й пішов.
А ми-ше-ня-та со-бі ска-чуть — у дов-го-ї ло-зи гра-ють-ся. При-йшов пів-ник до-до-му, знов кли-че ми-ше-нят:
— Гей, Круть, гей, Верть! Я бо-рош-но при-ніс. По-при-бі-га-ли ми-ше-ня-та, по-ра-ді-ли.
— Ой, пів-нич-ку! Вже те-пер тіс-то тре-ба за-мі-си-ти та пи-рі-жеч-ків спек-ти.
— Хто ж мі-си-ти-ме? — пи-та-є пів-ник. А ми-ше-ня-та знов сво-є:
— Не я! — пи-щить Круть.
— Не я! — пи-щить Верть.
По-ду-мав, по-ду-мав пів-ник та й ка-же:
— До-ве-деть-ся ме-ні, ма-буть.
От за-мі-сив пів-ник тіс-то, при-ніс дро-ва та й роз-па-лив у пе-чі. А як у пе-чі на-го-рі-ло, по-са-див пи-ріж-ки.
Ми-ше-ня-та й со-бі ді-ло ма-ють: пі-сень спі-ва-ють, тан-цю-ють.
А ось і спек-ли-ся пи-ріж-ки, по-вий-мав їх пів-ник, ви-клав на столі.
А ми-ше-ня-та вже й тут. І гу-ка-ти їх не тре-ба.
— Ох, і го-лод-ний я! — ка-же Круть.
— А я я-кий го-лод-ний! — ка-же Верть. Та й по-сі-да-ли до сто-лу.
А пів-ник ка-же:
— Стри-вай-те — но, стри-вай-те! Ви ме-ні пер-ше ска-жіть, хто знайшов ко-ло-сок?
— Ти, — ка-жуть ми-ше-ня-та.
— А хто йо-го об-мо-ло-тив?
— Ти, — вже ти-хі-ше від-ка-зу-ють Круть із Вер-тем.
— А тіс-то хто мі-сив? Піч ви-то-пив? Пи-ріж-ків на-пік?
— Ти, — вже зов-сім ни-щеч-ком ка-жуть ми-ше-ня-та.
— А що ж ви ро-би-ли?
Що ма-ли ка-за-ти ми-ше-ня-та? Ні-чо-го. Ста-ли во-ни ви-ла-зи-ти з-за сто-лу, а пів-ник їх і не три-ма-є. Хто ж о-та-ких лі-ню-хів пи-ріж-ка-ми при-го-ща-ти-ме?
Дід та баба
Жи-ли со-бі дід та ба-ба, та бу-ла в них ку-роч-ка ря-ба. Зне-сла ку-роч-ка я-єч-ко.
Дід бив — не роз-бив, ба-ба би-ла — би-ла — не роз-би-ла.
Миш-ка біг-ла, хвос-ти-ком за-че-пи-ла, я-єч-ко по-ко-ти-ло-ся та й роз-би-ло-ся.
Дід пла-че, ба-ба пла-че, а ку-роч-ка куд-ку-да-че:
— Не плач, ді-ду, не плач, ба-бо, зне-су вам яй-це не прос-те, а зо-ло-те.
Солом’яний бичок
Жи-ли со-бі дід та ба-ба. Дід смо-лу гнав, ба-ба до-ма си-ді-ла, льон пря-ла. Я-кось ба-ба на-па-лась на ді-да:
— Зро-би та й зро-би ме-ні, ді-ду, со-ло-м’я-но-го бич-ка і ос-мо-ли йо-го смо-ло-ю.
— Що ти, дур-на, го-во-риш, на-ві-що то-бі той би-чок здав-ся?
— Зро-би, я вже зна-ю на-ві-що.
Дід — ні-чо-го ро-бить — у-зяв, зро-бив со-ло-м’я-но-го бич-ка й ос-мо-лив йо-го смо-ло-ю.
На ра-нок ба-ба на-бра-ла льо-ну і по-гна-ла со-ло-м’я-но-го бич-ка пас-ти. Са-ма сі-ла, пря-де ку-жіль і при-ка-зу-є:
— Па-сись, па-сись, бич-ку, на тра-ви-ці, по-ки я льо-ну на-пря-ду! До-ти пря-ла, по-ки й за-дрі-ма-ла.
Ко-ли це з тем-но-го лі-су, з ве-ли-ко-го бо-ру бі-жить вед-мідь, на-ско-чив на бич-ка.
— Хто ти та-кий? — пи-тає. — Ска-жи ме-ні! А би-чок і ка-же:
— Я би-чок — тре-тя-чок, з со-ло-ми зроб-ле-ний, смо-ло-ю за-смо-ле-ний.
Вед-мідь ка-же:
— Ко-ли ти со-ло-м’я-ний, смо-лою за-смо-ле-ний, то дай ме-ні смоли о-бід-ра-ний бік за-ла-та-ти!
Би-чок ні-чо-го — мов-чить! Вед-мідь то-ді йо-го за-раз за бік, да-вай смо-лу од-ди-ра-ти. Од-ди-рав — од-ди-рав, та й за-в’яз зу-ба-ми, та ніяк і не ви-рве. Сі-пав — сі-пав — ні!
За-тяг то-го бич-ка хто-зна — ку-ди.
Ба-ба про-ки-да-єть-ся, аж бич-ка й не-ма.
— Ох, ме-ні ли-хо ве-ли-ке! Де це мій би-чок дів-ся? Ма-буть, він у-же до-до-му пі-шов.
Та мер-щій дни-ще й гре-бінь на пле-чі — та до-до-му. Ко-ли ди-вить-ся — вед-мідь бич-ка тя-га-є. Во-на до ді-да.
— Ді-ду, ді-ду, би-чок наш вед-ме-дя при-вів!
Дід ви-ско-чив, од-дер вед-ме-дя, взяв і за-ки-нув йо-го в по-гріб. Дру-го-го дня, ще ні світ ні зо-ря, ба-ба вже взя-ла ку-жіль і по-гна-ла на то-ло-ку бич-ка пас-ти. Са-ма сі-ла, пря-де ку-жіль і при-ка-зу-є:
— Па-сись, па-сись, бич-ку, на тра-вич-ці, по-ки я льо-ну на-пря-ду. До-ти пря-ла, по-ки й за-дрі-ма-ла. Ко-ли це з тем-но-го лі-су, з ве-ли-ко-го бо-ру ви-бі-га-є сі-рий вовк та й до бич-ка:
— Хто ти та-кий? Ска-жи ме-ні!
— Я би-чок — тре-тя-чок, з со-ло-ми зроб-ле-ний, смо-ло-ю за-смо-ле-ний.
— Ко-ли ти смо-ло-ю за-смо-ле-ний, — ка-же вовк, — то дай і ме-ні смо-ли за-смо-лить бік, а то ме-ні со-ба-ки о-бі-дра-ли.
— Бе-ри!
Вовк зра-зу до бо-ку, хо-тів смо-лу од-дер-ти. Драв — драв, та зу-ба-ми й за-стряг, що ні-як у-же й не од-де-ре: що хо-че на-зад, то й ніяк. От і вов-ту-зить-ся з тим бич-ком!
Про-ки-да-єть-ся ба-ба — аж бич-ка вже й не вид-но. Во-на по-ду-ма-ла: «Ма-буть, мій би-чок до-до-му по-брів», — та й пі-шла.
Ко-ли ди-вить-ся: вовк бич-ка тя-га-є. Во-на по-біг-ла, ді-до-ві ска-за-ла. Дід вов-ка в по-гріб у-ки-нув.
По-гна-ла ба-ба і на тре-тій день бич-ка пас-ти. Сі-ла та й за-сну-ла. Бі-жить ли-сич-ка.
— Хто ти та-кий? — пи-та-є бич-ка.
— Я би-чок — тре-тя-чок, з со-ло-ми зроб-ле-ний, смо-ло-ю за-смо-ле-ний.
— Дай ме-ні смо-ли, го-луб-чи-ку, при-ло-жи-ти до бо-ку: злю-щі со-ба-ки тро-хи шку-ри не зня-ли.
— Бе-ри!
У-в’яз-ла й ли-си-ця зу-ба-ми, ні-як не вир-веть-ся. Ба-ба ді-до-ві ска-за-ла, дід у-ки-нув у по-гріб і ли-сич-ку.
А да-лі й зай-чи-ка — по-бі-гай-чи-ка пій-ма-ли.
Як на-зби-ра-лось їх, дід сів над ля-до-ю в по-гре-бі і да-вай гост-ри-ти ніж. Вед-мідь йо-го й пи-та-є:
— Ді-ду, на-ві-що ти ніж гост-риш?
— Щоб з те-бе шку-ру зня-ти та зро-би-ти з ті-є-ї шку-ри і со-бі й бабі ко-жу-хи.
— Ой, не ріж ме-не, ді-ду-сю, пус-ти кра-ще на во-лю. Я то-бі ба-га-то ме-ду при-не-су.
— Ну, гля-ди!
Взяв і ви-пус-тив вед-ме-дя.
Сів над ля-до-ю, знов но-жа гост-рить. Вовк йо-го й пи-та-є:
— Ді-ду, на-ві-що ти но-жа гост-риш?
— Щоб з те-бе шку-ру зня-ти та на зи-му теп-лу шап-ку по-ши-ти.
— Ой, не ріж ме-не, ді-ду-сю, я то-бі за те ці-лу о-та-ру о-ве-чок при-же-ну.
— Гля-ди!
І вов-ка ви-пус-тив.
Си-дить та ще но-жа гост-рить. Ли-сич-ка ви-ткну-ла мор-доч-ку, пи-та-є:
— Ска-жи ме-ні, будь лас-ка, ді-ду-сю, на-ві-що ти но-жа гост-риш?
— У ли-сич-ки, ка-же, — гар-на шкур-ка на о-пуш-ку й на ко-мі-рець, хо-чу зня-ти.
— Ой, не зні-май з ме-не, ді-ду-сю, шкур-ку, я то-бі і гу-сей, і ку-рей при-не-су.
— Ну, гля-ди!
І ли-сич-ку пус-тив.
Зос-тав-ся о-дин зай-чик. Дід і на то-го но-жа гост-рить. Зай-чик йо-го пи-та-є, а він і ка-же:
— У зай-чи-ка шкур-ка м’я-кень-ка, теп-лень-ка — бу-дуть ме-ні на зи-му ру-ка-вич-ки й шап-ка.
— Ох, не ріж ме-не, ді-ду-сю, — я то-бі стьо-жок, се-ре-жок, на-мис-та доб-ро-го на-не-су, тіль-ки пус-ти на во-лю.
Пус-тив і йо-го.
От пе-ре-но-чу-ва-ли ту ніч, ко-ли на ра-нок, ще ні світ ні зо-ря, аж стук — стук щось до ді-да в две-рі. Ба-ба про-ки-ну-лась:
— Ді-ду, ді-ду! Щось до нас у две-рі сту-ка-є, пі-ди по-ди-вись! Дід ви-йніов, — ко-ли — то вед-мідь ці-лий ву-лик ме-ду при-пер. Дід у-зяв мед, та тіль-ки ліг, аж у две-рі зно-ву — стук — стук! Ко-ли ви-йшов — аж вовк по-вен двір о-вець на-гнав. От не-за-ба- ром ли-сич-ка при-нес-ла гу-сей, ку-рей — у-ся-ко-ї пти-ці. Зай-чик по-на-но-сив стьо-жок, се-ре-жок, на-мис-та доб-ро-го. І дід ра-дий, і ба-ба ра-да.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Казки про пори року: “Зима-чарівниця”
