Т. Янсон. «Зима-чарівниця». Розділ 5

13.06.2018

ТОП-7 детских книг, которые стоит прочесть этим летом

 

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Самотні гості

З кожним днем сонце чимраз вище підбивалося на небі. Зрештою воно зіп’ялося так високо, що його перші скрадливі промінчики сягнули Долини. То був дуже важливий день. Ще й тому, що після обіду в Долину прибув чужак.

Ним виявився маленький худющий песик у зачовганій вовняній шапці, насуненій на самі очі. Він стверджував, що називається Бідась і що в сусідніх долинах вже вичерпалися усі запаси харчів. Після відвідин Крижаної Пані стало майже неможливо роздобути щось їстівне. Подейкують, один доведений до розпачу гемуль з’їв власну колекцію жуків, але то, напевно, лише плітки. А перед тим він зжер колекцію свого колеги. У кожному разі юрби мешканців з околиць рушили в Долину Мумі-тролів. Хтось пустив поголос, що в Долині є горобина і льох з варенням. Хоча чутки про льох з варенням, мабуть, чутками і є…

Бідась сів у сніг на свого чахлого хвоста, мордочка його геть поморщилася від важкої задуми.

– Ми живемо рибною юшкою, – мовила Вітрогонка. – Про жодний льох з варенням я навіть ніколи не чула.

Мумі-троль мимохідь кинув погляд на снігову кучугуру за дровітнею.

– Льох там! – повідомила Маленька Мю. – Там стільки варення, що можна об’їстися до нудоти. На кожному слоїку написано рік виготовлення, а покришки обв’язані червоними нитками!

– Я, до речі, оберігаю запаси родини, доки усі сплять, – зашарівся Мумі-троль.

– Ясна річ, звичайно, – запобігливо пробурмотів Бідась.

Мумі-троль глянув на ґанок, потім перевів погляд на зморщену мордочку Бідася.

– Любиш варення? – запитав він сердито.

– Не знаю…

Мумі-троль важко зітхнув:

– Гаразд… Тільки ж беріть насамперед слоїки з найдавнішим варенням…

Не минуло й кількох годин, як на містку з’явився гурт звіряток-маляток; якась розгублена чепуруля метушилася по садку і жалілася на життя кожному стрічному. Її вазони позмерзали. Хтось повиїдав усі її харчі. А по дорозі до Долини їй трапилася нахабна Капаруля, яка раз у раз повчала, що зима, мовляв, – це зима, і подбати про її прихід варто заздалегідь.

Присмеркова Долина повнилася крихітними істотами, котрі протоптали стежечку до льоху з варенням. Ті, що не цілком підупали на силі, подалися униз, до берега моря, знайшовши собі притулок у купальні. Зате до печери не впустили нікого. Маленька Мю наполягала, що ніхто не сміє турбувати сон Мюмлі.

Перед будинком Мумі-тролів лементували найбезталанніші. Мумі-троль виліз через слухове віконце на горищі з гасовою лампою в лапках і присвітив їм.

– Заходьте досередини на нічліг, – запропонував він прибульцям. – Небезпечно зоставатися надворі, коли навколо швендяє Мара та ще маразна-хто.

– Нізащо не полізу на мотузяну драбину! – раптом запротестував один старий мудрик.

Довелося Мумі-тролеві вигрібати у снігу лаз до вхідних дверей. Він порпав, відгортав, працював без спочинку – викопав довгий вузький лаз, а коли врешті дістався до стіни будинку, дверима там і не пахло… Лише темніло замерзле вікно.

– Мабуть, почав копати не там, де слід, – буркнув сам до себе. – Але якщо почну рити новий тунель, то можу промахнутися повз будинок.

Недовго вагаючись, Мумі-троль надзвичайно обережно висадив віконну шибку, і гості залізли досередини.

– Не розбудіть моїх родичів, – попросив Мумі-троль. – Тут спить Мама, а там – Тато, далі – Хропся. Мій пращур вибрав собі місце для сну в кахляній печі. Розташовуйтеся, загортайтеся в килими, бо все інше уже позичене.

Гості вклонилися сплячим господарям, а тоді позагорталися у килими та скатертини, щонайменші заснули в шапках, пантофлях – хто що знайшов.

Дехто з гостей застудився, дехто вже встиг затужити за домівкою.

«Який жах! – думав собі Мумі-троль. – Льох невдовзі спорожніє… Що я скажу татові з мамою, коли вони прокинуться навесні? Картини висять догори ногами, а у будинку стільки люду, що й кроку годі ступити!»

Він поповз назад тунелем, щоб подивитися, чи нікого, бува, не забули надворі.

Там сидів самотній Бідась і, задерши голову до голубуватого місяця, завивав якусь безкінечну тужну пісню.

– Чому ти не підеш поспати до будинку? – запитав Мумі-троль.

Бідась глипнув на нього позеленілими від місячного сяйва очицями. Одне вухо у нього стирчало догори, а інше звисало набік. Він усім своїм єством до чогось прислухався.

Десь з далекої далини долинало вовче виття. Бідась похмуро кивнув головою і знову натягнув шапку.

– То мої старші сильні брати, – прошепотів він. – Якби ти знав, як мені хочеться бути з ними!

– І ти їх не боїшся? – здивувався Мумі-троль.

– Боюся. У тому ж вся біда…

З тими словами Бідась подався витоптаною стежкою до купальні. Мумі-троль повернувся до вітальні.

Якась крихітка-кузька, налякана дзеркалом, хлипала, сидячи у трамвайчику з морської шумки.

Лише її схлипування порушували суцільну тишу.

«Як нелегко декому живеться, – подумав Мумі-троль. – Може, не аж так зле, що я дозволив їм попоїсти варення? Слоїк для недільного почастунку завжди можна приховати… Отой з полуничним варенням… А там побачимо…»

На світанку Долина прокинулася від пронизливо дзвінкого звуку горна. Маленька Мю, прокинувшись у печері, сіла й заходилася притупувати у такт ніжками. Вітрогонка нашорошила вушка, а пес Бідась, скулившись, забився під лавку. Пращур Мумі-троля роздратовано забряжчав заслінкою печі, побудилися й гості.

Мумі-троль кинувся до вікна й поквапився сніговим лазом надвір.

У променях блідого зимового сонця котився схилом гори величезний Гемуль. Він дув у блискучий мідний горн і здавався надзвичайно життєрадісним.

«Отой неодмінно спорожнить більшу частину запасів варення, – подумалося враз Мумі-тролеві. – А що це в нього на ногах?»

Гемуль з’їхав униз, поклав трубу на дашок дровітні, а тоді зняв лижі.

– У вас тут гарні схили, – похвалив він. – А слалом маєте?

– Зараз запитаю, – запевнив Гемуля Мумі-троль. Він заповз до вітальні і гукнув: – Є тут хтось на ймення Слалом?

– Я називаюся Саломея, – прошепотіла крихітка, котру налякало дзеркало.

Мумі-троль повернувся до гостя:

– Не зовсім так, як ви кажете… Саломея є…

Але Гемуль його не слухав, він стояв посеред тютюнової грядки Мумі-тата і принюхувався.

– Гарне місце для житла, – мовив він. – Тут побудуємо снігову хатинку.

– Можете пожити у нас, – несміливо запропонував Мумі-троль.

– Ні, дякую, – відмовився Гемуль. – У вас там дуже застояне повітря, це шкідливо для здоров’я. А мені необхідне свіже повітря, багато свіжого повітря! Що ж, почнемо, аби не витрачати даремно часу.

Гості Мумі-троля одне по одному повиходили з будинку й спостерігали за тим, що відбувалося.

– Може, ви би ще щось заграли? – запитала крихітка Саломея.

– На все свій час, – бадьоро відказав Гемуль. – Зараз слід попрацювати…

І закипіла робота. Усі гості заходилися будувати снігову хатину на тютюновій грядці Мумі-тата, а сам Гемуль вирішив скупатися в річці на очах у посинілих від холоду і вражених таким видовищем лісових крихіток.

Мумі-троль помчав до купальні, що було духу.

– Вітрогонко! – репетував ще здалеку. – Якогось гемуля до нас наднесло… Він хоче будувати собі снігову хатинку, а саме зараз купається у річці!

– А-а, то з тих гемулів… – багатозначно мовила Вітрогонка. – Не буде нам тепер спокою!

Вона відклала набік вудочку і рушила услід за Мумі-тролем.

По дорозі їм стрінулася Маленька Мю, котра аж палахкотіла від збудження.

– Бачили, що у нього на лапах? – мало не репетувала вона. – Це називається лижі! Я мушу роздобути собі такі негайно!

Снігова хатка Гемуля поволі набирала виразних обрисів. Гості працювали без перепочинку, раз у раз кидаючи тужні погляди убік льоху з варенням. Гемуль виконував гімнастичні вправи на березі річки.

– Яке чудо – холоднеча, чи не так! – тішився він. – Ніколи не буваю у такій добрій фізичній формі, як взимку! А вам не кортить скупатися в ополонці для поліпшення апетиту?

Мумі-троль витріщався на Гемулеву куртку в чорну й цитриново-жовту смужку зиґзаґом, стурбовано розмірковуючи, чому йому не подобається бравада гостя. Ще зовсім недавно він так нестерпно тужив за такими, як Гемуль, веселими та привітними, на противагу отим усім істотам, що траплялися йому на кожному кроці, загадковим та неприступним. А зараз Гемуль видавався Мумі-тролеві ще чужішим, аніж сердите й незбагненне звірятко, що мешкає під посудним столиком.

Він безпорадно дивився на Вітрогонку. Звівши угору брови й відкопиливши нижню губу, вона уважно розглядала свою рукавичку. Мумі-троль одразу здогадався, що їй Гемуль також не сподобався. З силуваною ввічливістю Мумі-троль звернувся до Гемуля:

– Мабуть, то дуже добре любити холодну купіль!

– Нічого ліпшого у світі я не знаю! – запально вигукнув Гемуль, променіючи до нього усмішкою. – Зимна вода відганяє зайві думки та фантазії. Повірте мені, немає нічого небезпечнішого, як сидіти сиднем у чотирьох стінах…

– Справді? – здивувався Мумі-троль.

– Чистісінька правда! Не зчуєтесь, як дурні думки обсядуть вам голову, – переконував Гемуль. – Коли ви тут зазвичай трапезуєте?

– Коли я наловлю риби, – понуро буркнула Вітрогонка.

– О ні, риби я не їм.

Лише овочі та ягоди.

– Може, варення з журавлини? – зі сподіванням у голосі запитав Мумі-троль. Великий глечик перетертої з цукром журавлини зовсім не користувався попитом.

Але й тут Гемуль заперечив:

– Журавлину не люблю. Ліпше полуничне варення.

Після обіду Гемуль одягнув лижі і подерся на найвищий пагорб, біля підніжжя якого розташовувалася печера. Знизу за Гемулем спостерігали трохи розгублені гості, які не знали, що й думати з приводу його затії. Вони притупували ніжками по снігу й обтирали лапами носи, бо надворі було дуже холодно.

І ось Гемуль полетів на лижах униз. То було страшне видовище! Посеред схилу він зробив закрут, огорнувшись іскристою сніговою курявою, ледь стримав темп і знову звернув в інший бік. Гемуль звивався то в один, то в інший бік, і від його чорно-жовтої курточки мерехтіло в очах. Міцно зажмурившись від страху, Мумі-троль подумав про те, як його гості не схожі один на одного.

Маленька Мю стояла на вершині пагорба й верещала від радості та захоплення. Вона розламала бочку й дві лиштви прив’язала до черевичків.

– А тепер моя черга! – горланила крихітка. Ані миті не вагаючись, вона помчала просто вділ. Мумі-троль спостерігав за її спуском, розтуливши тільки одне око, але відразу збагнув, що Мю зуміє дати собі раду. На личку маленької збиточниці вимальовувалася весела впевненість у своїх силах, а тоненькі, мов сірнички, ніжки міцно трималися землі.

Мумі-троль несподівано для себе надзвичайно запишався нею. Маленька Мю відважно летіла униз, мало не врізалася у сосну, що виринула на її шляху, спритно ухилилася й знову відновила рівновагу, а вже внизу гепнула у сніг і щасливо зареготала.

– Вона моя найдавніша приятелька, – пояснив Мумі-троль чепурулі.

– Не сумніваюся, – скривила кислу міну чепуруля. – У цьому домі коли-небудь подають каву?

Знявши лижі й сяючи теплом та приязню, Гемуль розмашистим кроком рушив у їхній бік.

– А тепер навчимо Мумі-троля кататися на лижах, – рішуче мовив він.

– Ой ні, дякую, нізащо, – пробурмотів Мумі-троль, задкуючи.

Він квапно роззирнувся у пошуках Вітрогонки, але товаришки ніде не було видно, певно, знову подалася ловити рибку для свіжої юшки.

– Головне – не боятися, – підбадьорював Гемуль, міцно прив’язуючи лижі Мумі-тролеві до лап.

– Але я не хочу… – жалібно протестував Мумі-троль.

Маленька Мю дивилася на нього, виклично заламавши брови.

– Що ж, – приречено погодився Мумі-троль. – Тільки з маленької гори…

– Звичайно, ось звідси до містка, – погодився Гемуль. – Зігни коліна. Нахилися вперед. Пильнуй, щоб лижі не роз’їжджалися в різні боки. Верхню частину тулуба випростай. Лапи притисни до тіла. Запам’ятав?

– Ні, – чесно зізнався Мумі-троль.

Він дістав легенького стусана у спину, заплющив очі і поїхав униз. Спершу лижі розповзлися на увесь шир, потім наїхали одна на одну і заплуталися поміж палицями. Уся ця конструкція завалилася у сніг, зверху у досить дивній позі лежав Мумі-троль.

Гості трохи пожвавилися.

– Тут потрібне терпіння, – повчав Гемуль. – Піднімайся нагору, маленький друже. Повторимо спробу…

– Мені тремтять лапки, – ледь чутно поскаржився Мумі-троль.

То була справжня каторга, ще гірша, ніж тоскна зима. Навіть сонце, за яким він так страшенно тужив, зазирнуло у Долину й побачило його приниження.

Ось уже місток з шаленою швидкістю летить на нього. Мумі-троль підніс угору одну лапу, щоб утримати рівновагу, а інша їхала собі сама, куди хотіла. Гості шаленіли від захвату, життя знову почало їм видаватися веселим та потішним. Для Мумі-троля ж не існувало більше ні неба, ні землі, лише сніг, нещастя, катастрофа.

Урешті-решт Мумі-троль завис на кущі прибережної лози, хвіст його хлюпався у холодній воді, а увесь довколишній світ заслонили лижі, палиці та нові загрозливі перспективи.

– Не трать відваги! – підбадьорював Гемуль. – Ще раз!

Але жодного «ще раз» уже не було, бо Мумі-троль таки втратив відвагу. Остаточно втратив… Хоча потім йому ще довго снилося, немов він відважився на отой третій спуск з гори, який став тріумфальним. Уві сні Мумі-троль вишукано завертав на місток і з усмішкою на устах обертався до глядачів. Публіка шаленіла від захоплення. Але насправді усе було не так.

Насправді Мумі-троль сказав:

– Я йду додому. Ви собі возіться, скільки влізе, а я піду додому.

Ні на кого не дивлячись, він поліз у сніговий тунель, до свого затишного кубельця під кріслом гойдалкою у теплій вітальні.

До нього долітало приглушене галайкання Гемуля. Мумі-троль запхав голову у піч і прошепотів:

– Він мені зовсім не подобається.

Пращур струсив униз трохи сажі, демонструючи, певно, у такий спосіб свою симпатію нащадкові. Заспокоєний Мумі-троль заходився малювати вугликом на задній стінці канапи. Намалював Гемуля, котрий стирчав головою вниз у сніговій кучугурі.

У кахляній пічці стояв великий слоїк з полуничним варенням.

Наступного тижня Вітрогонка наполегливо рибалила. Поряд під зеленкуватою крижаною стелею сиділи довгою вервечкою гості, які відверто незлюбили Гемуля, і теж рибалили. У будинку Мумі-троля потроху скупчувалися ті, кому було байдуже до Гемуля і хто не хотів або ж не наважувався демонструвати йому свою нехіть.

Щоднини рано-вранці Гемуль запихав голову крізь розбите вікно і освітлював вітальню факелом. Він страшенно полюбляв факели і табірні ватри – та й хто їх не любить! – однак любов ця проявлялася якось недоречно.

Гостям дуже подобалися довгі безтурботні передобіддя, коли поволі розгорявся день: вони собі перемовлялися знічев’я, розповідали одне одному, що снилося, і прислухалися до звуків з кухні, де Мумі-троль заварював каву.

Ідилію псував Гемуль. Він завжди починав з того, що повітря у будинку сперте, і захоплювався прекрасною холодною погодою надворі. Далі жваво описував, як можна з користю провести новий день. Гемуль справді робив усе, що міг, аби розвеселити товариство, і ніколи не ображався, коли гості його не підтримували. Він дружньо поплескував їх по плечу й казав:

– Гай-гай, з часом ви зрозумієте, що я мав рацію.

Одна лише Маленька Мю ні на крок не відставала від Гемуля. Він щедро передавав їй свій досвід лижника і аж променів утіхою від її блискавичних успіхів.

– Крихітна панночко, – казав він, – ви просто народжені для лиж. Ще трохи, і перескочите мене!

– Та ж я про це і мрію! – щиро визнавала Маленька Мю.

Однак повністю осягнувши мистецтво катання на лижах, вона зникла з очей, каталася на схилах, відомих тільки їй самій, і Гемуль зовсім перестав її цікавити.

Минав час, щораз більше й більше гостей ховалися й рибалили під кригою, аж доки одного дня тільки чорно– жовта куртка Гемуля майоріла на пагорбі.

Гостям було не до вподоби, що їх змушують до чогось нового й обтяжливого. їм більше полюблялося теревенити про те, як було раніше – до появи Крижаної Пані і до того, як скінчилися харчі. Вони розповідали одне одному про умеблювання своїх домівок, хто кому доводився родичем чи приятелем, про той жах, коли прийшла Велика Холоднеча, і усе змінилося. Вони тулилися біля пічки, слухали розповіді інших та чекали, коли нарешті настане їхня черга розповідати.

Мумі-троль бачив, що Гемуль стає чимраз самотніший. Він вирішив спекатися його, доки гість сам не зауважив, що від нього всі бокують. І доки не закінчилося усе варення…

Однак не так легко було знайти привід, що був би і доречним, і тактовним.

Інколи Гемуль з’їжджав на берег моря і намагався виманити з купальні песика Бідася. Але Бідась ніколи не виявляв зацікавлення ні до лиж, ані до саней, у які зазвичай впрягають собак. Ночами, сидячи надворі, він вив на місяць, а вдень вічно куняв, бо понад усе йому хотілося спати.

Зрештою одного дня Гемуль відставив набік палиці і благально мовив:

– Розумієш, я так несамовито люблю собак! Завжди мріяв про власну собаку, яка також би мене любила. Чому ти не хочеш побавитися зі мною?

– Я й сам не знаю, – відповів Бідась, червоніючи по самі вуха.

При першій же нагоді він шмигнув до купальні, щоб помріяти досхочу про вовків.

Ось з ними він би залюбки побавився. Для нього було би безмежним щастям полювати у їхній зграї, товаришувати їм в усьому, виконувати усі їхні забаганки. А з часом він би й сам змінився, став би таким же диким і вільним, як вони.

Кожної ночі, коли місячне сяйво виблискувало у розмальованих морозними квітами шибках, Бідась прокидався, сідав, прислухаючись до нічних звуків, потім натягав на вуха вовняну шапчину і вислизав надвір.

Він завжди простував одним шляхом: навскоси берегом моря, через пагорб до лісу на південному окрайці Долини. Ішов так довго, аж ліс починав рідіти, і поміж стовбурами дерев з’являлися Самотні Гори. Бідась сідав на узліссі у сніг, чекаючи, доки озвуться вовки. Інколи виття долинало здалеку, а бувало, чулося й зовсім поруч.

Щоразу, почувши вовчий поклик, Бідась задирав догори мордочку і вив у відповідь. Над ранок він крадькома повертався до купальні і знеможено засинав у кутку шафи.

Якось Вітрогонка, глянувши на нього, сказала:

– Так тобі ніколи не вдасться їх забути.

– А я не хочу забувати, – відповів Бідась. – Тому й ходжу на узлісся.

Дивна річ, але найбільш боязка з усіх лісових крихіток Саломея по-справжньому любила Гемуля. Її не полишала надія почути ще коли-небудь його гру на мідному горні. На жаль, Гемуль був такий великий і вічно такий заклопотаний, що ніколи не помічав крихітки Саломеї.

Як би Саломея не квапилася, Гемуль завжди уже встигав від’їхати геть на своїх лижах, а коли одного разу таки дочекалася, що він заграв на трубі, музика зненацька урвалася, бо Гемуль зайнявся уже чимось іншим. Кілька разів крихітка Саломея намагалася пояснити Гемулеві, як неймовірно вона ним захоплюється, та була надто сором’язливою і починала дуже здалеку, а Гемуль слухати не умів…

Тож так нічого путнього й не зуміла розказати.

Однієї ночі крихітка Саломея прокинулася у трамвайчику з морської шумки, на задній платформі якого вона ночувала. Спати там було трохи незручно, бо заважали численні ґудзики й шпильки, накидані за довгий час членами родини Мумі-тролів. А Саломея була, як уже мовилося, дуже делікатна і не могла собі дозволити повикидати геть той непотріб.

Отож, Саломея, прокинувшись, почула, як під кріслом-гойдалкою шепочуться Вітрогонка й Мумі-троль, і одразу збагнула, що мова йде про її коханого Гемуля.

– Так більше тривати не може, – чувся з темряви голос Вітрогонки. – Ми мусимо повернути колишній спокій.

Відколи він почав дудіти у свою трубу, моя музикальна мишка відмовляється грати на флейті. А більшість моїх невидимих приятелів подалися звідси геть на північ. Гості хвилюються, вони позастуджувалися, сидячи цілими днями під кригою. А Бідась ховається у шафі до самої темряви. Хтось мусить йому сказати, щоб він забирався з Долини.

– Тільки не я, – відразу попередив Мумі-троль. – Він переконаний, що усі його тут люблять.

– Тоді доведеться вдатися до хитрощів, – наполягала Вітрогонка. – Треба переконати його, що Самотні Гори вищі й гарніші, ніж тутешні пагорби.

– Але ж у Самотніх Горах немає схилів, придатних для спуску на лижах, – докірливо зауважив Мумі-троль. – Лише провалля та шпичасті скелі, на яких навіть сніг не затримується.

Крихітна Саломея затремтіла, на очка їй набігли сльози.

– Гемулі завжди зуміють собі порадити, – не поступалася Вітрогонка. – Хіба, гадаєш, ліпше буде, якщо він сам здогадається, що ніхто його тут не любить? Поміркуй сам!

– Може, ти сама йому про це скажеш? – жалібно попросив Мумі-троль.

– Але ж він живе у твоєму саду, – нагадала Вітрогонка. – Візьми себе в руки. Так буде найліпше для всіх. І для нього теж.

Розмова стихла. Вітрогонка вибралася через вікно надвір.

Крихітка Саломея лежала без сну, вдивляючись у пітьму.

Вони хочуть позбутися Гемуля і його мідного горна. Хочуть, щоб він упав у провалля. Тут можливий лише один вихід: попередити Гемуля про небезпеку Самотніх Гір. Але обережно. Він не повинен здогадатися, що його хочуть позбутися. Не варто його ображати…

Саломея усю ніч не стулила очей – думала. Її маленька голівка не звикла до таких глибоких міркувань, тож, коли надійшов ранок, вона не змогла далі опиратися сну. Крихітка проспала ранкову каву і обід – ніхто навіть не згадав про її існування.

Після сніданку Мумі-троль вийшов на пагорб.

– Привіт! – зрадів Гемуль. – Як приємно тебе бачити! Хочеш, я навчу тебе одного дуже простого закруту на лижах?

– Дякую, але не зараз! – відповів Мумі-троль, почуваючи себе страшенно нещасним. – Я прийшов порозмовляти!

– Чудово! – ще більше втішився Гемуль. – Наскільки я помітив, ви тут не надто балакучі. Досить мені появитися, усі замовкають і розходяться хто куди…

Мумі-троль крадькома глипнув на Гемуля, але той видався йому просто зацікавленим та веселим. Мумі-троль глибоко вдихнув повітря і почав:

– Справа у тому, що в Самотніх Горах є чудові схили для спусків на лижах…

– Справді?

– Так!!! Розкішні!!!! – вів далі Мумі-троль, ледь стримуючи хвилювання. – І вгору, і вниз! А скільки там простору!

– Треба буде їх дослідити при нагоді, – мовив Ге– муль. – Але ж туди неблизька дорога. Якщо я вирушу туди зараз, то нам хтозна, чи вдасться зустрітися навесні. Було би шкода, правда?

– Шкода… – покривив душею Мумі-троль і аж залився рум’янцем.

– Але уявляєш, – раптом завагався Гемуль, – то було би життя серед дикої природи! Ватри вечорами, а щоранку – підкорення нових вершин! Довга лижня в ущелинах в м’якому неторканому снігу, який поскрипує під лижами… – Гемуль поринув у мрії. – Як приємно, що ти цікавишся моїми лижними успіхами, – мовив він нарешті вдячно.

Мумі-троль зачудовано витріщився на Гемуля. Ні, так не можна.

– Але ж ті схили небезпечні! – вигукнув він.

– Тільки не для мене, – запишнився Гемуль. – Дякую, що хвилюєшся за мене, але я люблю стрімкі спуски!

– Але ж там зовсім прямовисні схили! – уже кричав Мумі-троль. – Вони зриваються у провалля, на них навіть сніг не затримується! Я помилився, мені раптом пригадалося, що Самотні Гори зовсім не придатні для катання на лижах!

– Ти певний? – здивувався Гемуль.

– Повір мені! – уже майже благав Мумі-троль. – Будь ласка, залишися з нами. Я вчитимуся їздити на лижах…

– Що ж, – мовив Гемуль. – Якщо ви так не хочете мене відпускати, я зостануся.

Після розмови з Гемулем Мумі-троль був надто збуджений, щоб іти додому. Натомість він рушив до моря і почвалав уздовж берега, далеко оминувши купальню.

Що довше йшов, то легше ставало йому на душі, зрештою аж розвеселився, насвистував собі щось під ніс, підкидаючи ногою уламок крижинки.

А потім спроквола почав падати сніг.

То був перший снігопад після Нового Року. Мумі-троль аж нетямився від зачудування. Сніжинки одна за одною лягали на його теплий ніс і відразу танули. Він ловив їх лапкою, щоб на коротку мить помилуватися візерунком; задерши голову вгору, спостерігав, як міріади білих клаптиків летіли йому навстріч, м’якші і легші за пух.

«То ось звідки береться сніг, – думав Мумі-троль. – А мені здавалося, що він росте з землі…»

Потепліло. За пеленою снігу нічого не стало видно. Мумі-троля охопив такий захват, як не раз улітку, коли він талапався у морі. Мумі-троль скинув з себе купальний халат і бухнувся навзнак у снігову кучугуру.

«Зима! – подумав він. – Виявляється, її також можна любити!»

З відчуттям страху, що вона спізнилася, Крихітка Саломея прокинулася, коли вже смерклося, і наступної ж миті згадала про Гемуля.

Саломея зістрибнула з комода, спершу на стілець, потім на підлогу. У вітальні панувала пустка – усі саме обідали в купальні. Крихітка перелізла через підвіконня і поквапилася надвір сніговим лазом, стримуючи плач, що душив їй горло.

Надворі було темно – ні місяця, ані північного сяйва. Падав густий сніг, ліпився до личка та сукенки, заважаючи йти. Вона насилу добрела до снігової хатинки Гемуля, але там також було темно й порожньо. Крихітку Саломею охопила паніка. Замість того, щоб почекати, вона кинулася у завірюху на пошуки Гемуля. Кликала свого коханого Гемуля, але то було все одно, що кричати в подушку. Її мініатюрні сліди враз засипало снігом.

Увечері снігопад припинився.

Ніби тюлева фіранка відслонилася, відкриваючи краєвид аж до замерзлого моря, над яким ген вдалині зависла чорно-синя хмара і сховала сонце.

Мумі-троль заворожено споглядав, як грізно закипала негода. Немов перед останнім драматичним актом піднімалася завіса у театрі. Біла пустельна сцена простягалася аж до небокраю, над узбережжям швидко гусла темрява. Мумі-троль, котрий ніколи в житті не бачив заметілі, подумав, що то насувається гроза. Він налаштував себе не боятися, коли вдарить перший грім.

Але грому не було.

Ані блискавиць.

Натомість над однією з прибережних скель білою шапкою почав здійматися сніговий вихорець. Стривожений вітер дмухав то тут, то там, стелячись понад кригою та перешіптуючись з деревами в ліску. Темна синява розросталася, подмухи набирали силу.

Нараз наче двері розчахнулися від рвучкого пориву вітру, темрява роззявила пащу, вивергаючи мокрий сніг. Сніг уже не сипався згори, а вирував понад землею, завивав, штовхав, ніби жива істота.

У вуха Мумі-тролеві набилося снігу, він втратив рівновагу, і покотився долі, не тямлячись від жаху.

Зник час і зник простір.

Усе, що можна було помацати чи побачити, пропало, – залишився лише зачарований вихор розтанцьо– ваної мокрої пітьми.

Особа досвідчена сказала би, що то розпочала свій довгий важкий шлях весна. Але звідки взятися саме в цю мить, на завіяному хурделицею березі моря, досвідченій особі? Лише переляканий Мумі-троль поповзом долає натиск вітру в протилежному від дому напрямку.

Він повз і повз, а сніг заліплював очі, громадився кучугурою на його носі. Мумі-троль чимраз більше переконувався: зима заповзялася довести йому остаточно, що він ніколи собі з нею не дасть ради. Спершу обдурила його, загорнувши у витончене мереживо ніжних сніжинок, а потім кинула в обличчя тим гарним снігом, поваливши з ніг. І це тоді, коли він вже готовий був полюбити зиму!

У ньому поволі наростала лють.

Мумі-троль звівся на ноги, намагаючись перекричати віхолу, поскиглюючи, бив лапами сніг, але ніхто його не чув. Зрештою втомився. Обернувся спиною до вітру, звісив безвольно лапки… і лише тоді помітив, що вітер теплий. Вітер затягав його за собою у снігові круговерті, відривав від землі, і Мумі-тролеві здавалося, ніби він летить у повітрі, легкий, мов пушинка.

«Я сам став віхолою, часточкою сніговію, – думав радісно Мумі-троль, заспокоюючись. – Усе, як влітку. Змагаєшся з морськими хвилями, а потім ляжеш на спинку, і хай несуть вони тебе у шумовинні просто у шерех прибою; гойдаєшся собі, мов корок, на воді, а навкруги веселково переливаються бурунці, і враз опиняєшся, сміючись, трохи збентежений, на прибережному піску».

Мумі-троль розпростер лапки і полетів.

– Лякай мене, зимо, скільки хочеш! – захоплено промовляв він сам до себе. – Я тебе розгадав! Ти анітрохи не страшна, треба лиш запізнатися з тобою. Тепер мене вже не ошукаєш!

Зима витанцьовувала з Мумі-тролем, несучи його уздовж берега. Малий отямився аж на засніженому помості причалу, стоячи на голові: у вікні купальні тьмяно мерехтіло тепле світло.

– Ага, то я порятований, – мовив сам до себе розчаровано. – Шкода, що все цікаве починається щойно тоді, коли перестаєш боятися. Уже би й повеселився, але забава скінчилася!

Коли двері відчинилися, випустивши у завірюху клуби теплої пари, Мумі-троль розгледів, що в купальні немає де голці впасти.

– Одна згуба вже є! – вигукнув хтось.

– А хто друга? – запитав Мумі-троль, обтираючи очка від снігу.

– Крихітка Саломея заблукала у завіях, – поважно відказала Вітрогонка.

До Мумі-троля підлетіла склянка гарячого молока.

– Дякую, – кивнув він невидимій мишці. – Саломея ж ніколи не виходила з хати?

– Ми теж цього не можемо збагнути, – мовив Мудрик старший. – Нема сенсу йти на пошуки, доки не скінчиться заметіль. Хтозна, де її шукати. Та, скоріш за все, крихітку, мабуть, приси пало снігом.

– А Гемуль куди подівся? – допитувався далі Мумі-троль.

– Таки подався на пошуки, – сказала Вітрогонка. Вона посміхнулася і додала: – Кажуть, ніби у вас була розмова про Самотні Гори?

– То й що! – гостро відрізав Мумі-троль.

Усмішка Вітрогонки стала ще ширшою.

– У тебе неперевершений талант переконання, – похвалила вона. – Гемуль розповів нам, що схили у Самотніх Горах дуже стрімкі і небезпечні. Він так тішився, що ми його любимо і за нього хвилюємося.

– Але ж я мав на увазі… – почав було Мумі-троль.

– Заспокойся, – урвала його Вітрогонка. – Може, ми ще й полюбимо Гемуля…

Можливо, Гемуль був не надто чутливим і не вмів відчути, як до нього ставляться ті, хто його оточує, зате нюх у нього був ліпший, ніж у пса Бідася.

(До того ж, нюх Бідася останнім часом підпсули невтішні думки та прагнення.)

Гемуль розшукав на горищі будиночка Мумі-тролів тенісні ракетки і використав їх замість снігоступів. Він спокійно чалапав по снігу, пробиваючись крізь заметіль, опустивши носа до самої землі, і намагався вловити хоч слабкий запах найменшої крихітки у світі.

Йому спало на гадку зазирнути до своєї снігової домівки. Там він виразно відчув запах Саломеї.

«Манюня була тут, певно, шукала мене, – розчулено подумав Гемуль. – І навіщо вона рушила у завірюху?..»

Нараз у його голові виринула невиразна згадка, що крихітка Саломея щось намагалася йому розповісти, але, напевно, так і не змогла подолати свою сором’язливість.

Доки він тупцяв снігом, картини одна по одній поставали перед його очима: ось крихітка чекає на схилі… ось біжить за ним услід… принюхується до мідного горна… Раптом він аж стетерів: «Та я ж був такий неґречний до неї!» Ні, докорів сумління він не відчув, з гемулями рідко таке трапляється. Однак йому ще більше закортіло відшукати Саломею…

Отож він уклякнув у снігу, щоб не втратити її запаху. Сахався то в один бік, то в інший – так метушаться від страху маленькі звірята, зачувши небезпеку. Зовсім недавно крихітка була на причалі, та ще й на самісінькому краю помосту, а потім її слід повів угору схилом і згубився.

Гемуль якийсь час розмірковував – що йому завжди давалося дуже важко. А тоді заходився розгрібати лапами сніг. Він розпорпав увесь пагорб. І врешті знайшов щось малесеньке і теплесеньке.

– Не бійся, – сказав він. – Це я.

Гемуль посадив Саломею собі за пазуху, між курткою та светром з вовни лами, і почалапав далі на снігоступах.

Щоправда, ідучи, він майже цілком забув про крихітку Саломею у пазусі, бо усіма думками линув до склянки гарячого морсу.

Наступного дня – а була неділя – вітер улігся. Стало тепло й імлисто. Хто наважувався вийти надвір, поринав у сніг по самого носа. Уся долина стала схожа на іграшковий місячний пейзаж. Кучугури здавалися велетенськими круглими булками, інші набрали обрисів хвилястих гір з гострими верхами. Кожна гіллячка убралася в снігову шапку, а дерева мали вигляд велетенських тортів, скомпонованих кондитером з незвичайною фантазією.

Усі гості висипали на сніг і затіяли колосальну баталію у сніжки. Варення у льоху вже майже не зосталося, зате воно додало сили лапам лісових створінь.

Гемуль сидів на даху дровітні, щосили дмучи у трубу, а поруч примостилася щаслива крихітка Саломея.

Він грав «Тріумфальний марш гемулів» і завершив виконання свого улюбленого музичного твору витіюватим «тратата». Потім обернувся до Мумі-троля і сказав:

– Не хочу тебе засмучувати, та все ж я маю намір податися в Самотні Гори. А наступної зими обіцяю навчити тебе кататися на лижах!

– Але ж я тобі казав… – почав було Мумі-троль сту– бовано.

– Знаю, знаю… – урвав його Гемуль. – То було раніше, а тепер, після густого снігопаду, схили стали ідеальними для спуску. А яке там свіже повітря!

Мумі-троль зиркнув на Вітрогонку.

Вона мовчки кивнула головою, що означало: «Хай собі іде. Усе вже з’ясовано і влаштується само по собі».

Мумі-троль повернувся до будиночка, відчиниі стулки кахляної печі. Спершу він спробував викликати свого пращура з допомогою тихого розпізнавального сигналу, що звучав приблизно як «фювіть, фювіть». Однак пращур не відгукувався.

«Занедбав я спілкування з ним, – подумав Мумі-троль. – Однак те, що у нас відбувається зараз, набагато цікавіше за події тисячолітньої давності…»

Потім він вийняв з печі великий слоїк з полуничним варенням і вугликом написав на паперовій наліпці: «Моєму давньому приятелеві Гемулеві».

Того вечора псові Бідасеві довелося важко попрацювати лапами, прокладаючи собі шлях крізь снігові замети до свого пагорбка смутку. Щоразу, коли Бідась приходив сюди посумувати, горбик потроху підростав, а зараз його цілком замело снігом. Самотні Гори загорнулися снігом по самі шпилі і височіли перед ним у вишуканих білих шатах. Була безмісячна ніч, але зорі виблискували незвично яскраво у вологому повітрі. Десь далеко прогуркотіла снігова лавина. Бідась сів, чекаючи на вовків.

Цієї ночі чекати їх довелося довго.

Він уявив собі, як вони біжать по снігу – сірі, великі, сильні – як раптово зупиняються, зачувши його виття на узліссі.

Можливо, думають у ту мить: «Певно, товариш… А може, родич по крові, з яким гарно було би познайомитися…»

Думка схвилювала Бідася і додала зухвалості його фантазіям. Він вимережував свої мрії, чекаючи, доки озвуться побратими. Ось на узгір’ї віддалік з’являється вовча зграя… Вовки біжать йому назустріч… Привітно вимахуючи хвостами… Та враз Бідась пригадав, що справжні вовки ніколи не вимахують хвостами. Але то дурниця… Так чи інак, вони прийшли… Упізнали його… Вовки нарешті вирішили, що він, Бідась, має право приєднатися до їхньої зграї…

Небезпечні тенета мрій сповили самотнього песика, він задер морду до зірок і завив.

Одразу ж відізвалися вовки. Та так близько, що Бідася охопив жах, і він зробив розпачливу спробу заритися у сніг. Звідусюди навколо нього спалахнули у темряві очі.

Раптом вовки замовкли. Вони оточили песика колом, коло щораз більше звужувалося.

Бідась замахав хвостом і ледь чутно пискнув, однак вовки грізно мовчали. Він стягнув з вух вовняну шапочку і підкинув її в повітря, демонструючи свої добрі наміри та бажання погратися з вовками. Та вовки навіть не глянули на шапочку. Бідась нараз збагнув, що допустився помилки. Вовки не його побратими, дружба з ними неможлива… Виходу жодного: його зжеруть, і добре, якщо встигне хоч подумати, що поводився мов осел. Бідась підібгав хвоста: «Як шкода… А міг би собі висиплятися ночами, замість сидіти отут в снігу і так розпачливо тужити…»

Вовки підступилися ближче.

Зненацька дзвінкий гук пронизав ліс. Від розкотистої музики духової труби обсипався сніг з дерев, а жовті очиська заблимали у темряві. За мить вовків наче вітром здуло, а Бідась самотньо скулився біля своєї шапочки. То Гемуль спинався на своїх широких снігоступах угору схилом.

У його наплічнику дрімала, прислухаючись до музики, розморена теплом крихітка Саломея.

– О, то ти тут сидиш, маленький песику! – здивувався Гемуль. – Давно мене чекаєш?

– Ні, – відказав Бідась.

– Скоро під ногами з’явиться тверда кірка, – весело сповістив Гемуль. – А коли доберемося до Самотніх Гір, я почастую тебе гарячим молоком з термоса.

І Гемуль, не обертаючись, рушив далі.

Бідась почовгав за ним. Це видалося йому найправильнішим рішенням у цій ситуації.

 

Т. Янсон. «Комета прилітає». Розділ 1-2

Т. Янсон. «Комета прилітає». Розділ 3

Т. Янсон. «Комета прилітає». Розділ 4

Т. Янсон. «Комета прилітає». Розділ 5

Т. Янсон. «Комета прилітає». Розділ 6

Чашки для вчителів з різних предметів (Інтернет-магазин Tovarik.com.ua)

Чашки для вчителів з різних предметів (Інтернет-магазин Tovarik.com.ua)


Украинский сайт для родителей и детей Mamabook.com.ua.
Копирование материалов разрешено только с открытой ссылкой на наш портал!


Вернуться в раздел: "От 6 и старше"
Вернуться на: Главную страницу