Т. Янсон. «Зима-чарівниця». Розділ 4

13.06.2018

книги, читает, чтение, учеба, школа, библиотека, учебники

 

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Таємничі істоти

Через кілька днів після похорону білченяти Мумі-троль зауважив, що хтось унадився до дровітні красти торф. Від дверей тягнувся широкий слід у снігу, ніби волоком тягнули мішки.

«Мю таке не під силу, – міркував собі Мумі-троль. – Вона надто маленька. Вітрогонка бере лише те, що їй необхідне. Не інакше, як Мара…»

Настовбурчивши хутро на карку, Мумі-троль рушив по сліду. Окрім нього, тепер нікому було пильнувати запаси палива. Йшлося ж бо про питання родинної честі!

Слід урвався на горі позаду печери. Там лежали мішки з торфом. Чималу купу вивершувала садова лава, у якої ще в серпні відламалася передня ніжка.

– Ота лавка довершить ефект, – одізвалася з-поза купи Вітрогонка. – Вона стара й суха, як тютюн.

– Напевно, – мовив Мумі-троль. – Лава віддавна належить нашій родині. Її ще можна відремонтувати…

– Або змайструвати нову! – заперечила Вітрогонка. – Заспівати тобі пісеньку про те, як Вітрогонка розпалила велетенське зимове вогнище?

– Заспівай, – великодушно погодився Мумі-троль.

Поволі притупуючи ніжками по снігу, Вітрогонка почала співати:

Гей, до нас, мовчуни й крикуни,

самотні блукальці,

тихоні й зухвальці,

і ті, що з чужої прийшли сторони.

Б’є барабан: бу-бу-бу!

Ватра тріскоче на білім снігу.

Танок шаленіє,

і в’ються хвости,

б’є барабан, аж земля двиготить.

Б’є барабан, голосний його клич.

Чорна-пречорна ніч!

– Досить мені тої чорної ночі! – враз заволав Мумі-троль. – Не бажаю нічого чути про ніч! Мені холодно! Я самотній! Я хочу, щоб повернулося сонце!

– Але ж саме тому ми розкладаємо сьогодні увечері велику зимову ватру! – заспокоїла його Вітрогонка. – Завтра одержиш своє сонце!

– Моє сонце… – тремтячим голосом повторив услід за нею Мумі-троль.

Вітрогонка кивнула головою й почухала носа.

Мумі-троль надовго замовк, а потім обережно запитав:

– Гадаєш, сонце помітить, що ми пожертвували для нього лавкою?

– Послухай-но, – мало не втратила терпець Вітрогонка, – це ритуальне вогнище старіше за твою лавку на тисячу років! Ти повинен пишатися, що вона удостоїлася такої честі!

Мумі-троль нічого на це не зміг заперечити. «Доведеться пояснювати Мамі з Татом, куди поділася лавка, – думав він. – Може, навесні приб’є до берега нові дрова та нові лавки для садка…»

Купа для ватри росла і росла. На скелю тягнули усе, що потрапляло під лапи: сухі гілляки, трухляві пеньки, старі бочки та дошки, знайдені на березі. Мумі-тролеві здавалося, що навколо аж роїться від робочих лап, але ніхто не потрапляв йому на очі. Маленька Мю приволокла свою картонну пачку.

– Вона вже більше не потрібна, – сказала Мю. – На срібній таці ліпше возитися з гори. А моїй сестриці, схоже, не гірше слатиметься, загорнувшись у килим з вітальні. Коли запалимо ватру?

– Як зійде місяць, – відповіла Вітрогонка.

Увесь вечір Мумі-троль перебував у жахливій напрузі. Він тинявся з кімнати в кімнату, запалюючи повсюдно свічки. Інколи завмирав, прислухаючись до сонного сопіння та поскрипування стін будинку від морозу, що притискав чимраз дужче.

Мумі-троль був певен, що тепер усі оті загадкові таємничі істоти, котрі бояться світла і про котрих розповідала Вітрогонка, повиходять зі своїх закутків. Вони потайки скрадатимуться до величезної ватри, запаленої маленькими створіннячками, аби перемогти темряву та холоднечу. І він нарешті їх побачить.

Запаливши гасову лампу, Мумі-троль подався на горище. Відчинив слухове віконце. Місяць ще не зійшов, Долину ніжно освітлювало північне сяйво. Унизу, біля містка, в оточенні ворухких тіней мерехтіла вервечка факелів. Тіні простували до моря і далі до гори.

Мумі-троль з лампою в лапах обережно спустився сходами уділ. Садок і ліс повнилися невиразними відблисками і шепотами, усі сліди вели до гори над морем.

Коли Мумі-троль прийшов на узбережжя, над скутим кригою морем уже висів місяць, крейдяно-білий і страшенно далекий. Щось ворухнулося коло нього, він глянув під лапи і зазирнув простісінько в блискучі бешкетні очка Маленької Мю.

– Але то буде пожежа! – зареготала Мю. – Підпалимо місяць!

Вони водночас підвели голови і побачили, як угору вистрілив жовтий пломінь: то Вітрогонка запалила ватру. Багаття миттю спалахнуло, полум’я з грізним ревом шугонуло знизу вгору, віддзеркалюючись на чорній поверхні криги. Повз вуха Мумі-троля прошмигнула коротенька самотня мелодія: то невидимі мишки квапилися, спізнюючись, на зимове видовисько.

Великі й малі тіні урочисто вигойдувалися навколо вогнища угорі, гупаючи хвостами в барабани.

– Уже й твоя лавка пішла в хід, – сказала Маленька Мю.

– Навіщо вона мені здалася, – нетерпляче відмахнувся Мумі-троль.

Він, спотикаючись, дряпався угору ковзкою скелею, що виблискувала у відсвітах вогню. Сніг танув від спекотного полум’я, і тепла вода стікала йому на лапки.

«Сонце повернеться, – схвильовано думав Мумі-троль. – Настане край темряві та самотності. Можна буде поніжитися на ґанку, підставивши до сонця спинку».

Ось він нарешті видряпався на гору. Від ватри пашіло жаром. Невидимі мишки завели нову, задьористу пісню. Однак ворухкі тіні зникли, барабани гупали уже по інший бік ватри.

– Чому вони пішли геть? – запитав Мумі-троль.

Вітрогонка глянула на нього своїми спокійними блакитними очима. Але Мумі-троль не був певний, чи бачила вона його насправді. Вона вдивлялася у свій зимовий світ, який, доки сам Мумі-троль спав у затишному, теплому будиночку родини Мумі-тролів, жив з року в рік за своїми, чужими йому законами.

– А де той, що мешкає у шафі в купальні? – запитав Мумі-троль.

– Що ти питав? – недочула Вітрогонка, думаючи про своє.

– Я хотів би познайомитися з тим, що мешкає в шафі! – повторив Мумі-троль.

– Йому не дозволяється виходити звідти, – сказала Вітрогонка. – Ніколи не знати, що йому спаде на думку.

Юрба крихітних істот на довгих ніжках ковзнула, немов дим від ватри, понад кригою, хтось із посрібленими рогами протупотів повз Мумі-троля, а над полум’ям пролетіло на північ, змахуючи величезними крильми, щось чорне. Однак усе відбулося так миттєво, що Мумі-троль ні з ким не встиг навіть познайомитися.

– Люба Вітрогонко, – благав Мумі-троль, тягнучи її за кофтину.

– Он там, – мовила вона лагідно, – сидить той, хто мешкає під посудним столиком.

То було зовсім крихітне звірятко з кошлатими бровами, воно самотньо сиділо перед ватрою, дивлячись на вогонь.

Мумі-троль сів поряд.

– Сподіваюся, хрусткий хлібець був не надто твердим?

Звіреня зиркнуло на нього, але нічого не відповіло.

– У вас такі незвичайно кошлаті брови, – ввічливо намагався продовжити розмову Мумі-троль.

Раптом кошлатоброве звірятко озвалося:

– Снадафф у мух.

– Перепрошую? – розгубився Мумі-троль.

– Радамса! – сердито відповіло воно.

– Він розмовляє своєю мовою, – пояснила Вітрогонка. – А зараз думає, що ти його образив.

– Але ж я не хотів його образити, – злякався Мумі-троль. – Радамса, радамса, – додав він благальним голосом.

Звірятко, не тямлячись від злості, підвелося і зникло.

– Що мені тепер робити? – забідкався Мумі-троль. – Воно увесь рік житиме під посудним столиком, не знаючи, що я лише хотів сказати йому щось приємне!

– Усяке трапляється! – втішила його Вітрогонка.

Садова лавка розсипалася снопом іскор. Вогню вже не було, тільки грань жевріла, і тала вода закипала у скелястих ямках. Невидима мишка зненацька урвала спів, усі подивилися униз, на скуте кригою море.

Там сиділа Мара. У її маленьких круглих очицях віддзеркалювався вогонь, а сама вона скидалася на велетенську безформну сіру масу. Мара була зараз набагато більшою, аніж у серпні.

Мара подряпалася на скелю, барабани замовкли. Вона підійшла до ватри і, не кажучи ні слова, сіла просто на грань.

Почулося страхітливе шипіння, всю скелю огорнуло клубами пари. Коли ж пара розвіялася, у ватрі не зосталося жодної жаринки, лише велетенська сіра Мара сиділа, наганяючи крижану імлу.

Мумі-троль утік на берег моря, допався до Вітрогонки і заволав:

– Що тепер буде? Мара загасила сонце!

– Не хвилюйся, – заспокоїла його Вітрогонка. – Бідолаха не хотіла зжерти вогонь, а лише погрітися.
Але все тепле одразу студеніє, коли сідає Мара. Знову вона зазнала розчарування.

Мумі-троль бачив, як Мара підвелася і понюхала вмерзлі в землю вуглинки, потім підійшла до гасової лампи Мумі-троля, яка усе ще палахкотіла на вершечку скелі, – і та теж погасла.

Мара ще трохи постояла. Вершина скелі спорожніла, усі розійшлися. Мара сповзла униз, на кригу, і розтанула в темряві, така ж самотня, як і раніше.

Мумі-троль подався додому.

Перш ніж заснути, він обережно поторгав Маму за вушко і сказав:

– Не надто веселою була забава…

– Не журися, любий синочку, – пробурмотіла Мумі-мама крізь сон. – Наступна буде кращою.

Під посудним столиком сиділо звірятко з кошлатими бровами і сварилося само до себе:

– Радамса! – бурчало воно. – Радамса! – і пересмикувало плечима.

Мабуть, ніхто, окрім нього самого, не розумів сенсу тих слів.

Вітрогонка рибалила під кригою. Вона думала про те, як добре, що море час від часу відступає, і тоді можна злізти в ополонку біля мостин купальні і порибалити з вудкою, сидячи на камені: угорі – розкішна зелена крижана стеля, а біля ніг хлюпоче вода.

Чорна долівка і зелена стеля тягнулися в безкрай і губилися десь там, зливаючись воєдино.

Біля Вітрогонки лежали чотири рибки. Ще упіймати одну – і буде юшка!

Раптом вона відчула, як мостини причалу загойдалися під нетерплячими кроками. Мумі-троль гримав нагорі у двері. Хвильку зачекав і знову загримав.

– Агов! – крикнула Вітрогонка. – Я під кригою!

Відлуння вдарилося до крижаної стелі і собі гукнуло «Агов!», а потім ще довго перекочувалося вперед-назад, раз у раз повторюючи: «Під кригою – під кригою!»

За якийсь час в отвір ополонки обережно зазирнув ніс Мумі-троля. Його вушка прикрашали вицвілі золотисті стрічки. Він подивився на чорну воду, що дихала холодом, перевів погляд на чотири застиглі рибки, затремтів усім тілом:

– Воно не прийшло!

– Хто? – не зрозуміла Вітрогонка.

– Сонце! – розпачливо скрикнув Мумі-троль.

«Сонце, – повторило відлуння, відкочуючись чимраз далі попід кригою і поволі стихаючи. – Сонце, сонце, сонце…»

– Не квапся аж так дуже, – сказала Вітрогонка. – Щороку воно з’являється цього дня, напевно, з’явиться і нині. Забери свого носа, щоб я могла вилізти з ополонки.

Вітрогонка видряпалася на поміст, сіла на сходах купальні, понюшкувала повітря, прислухалася і нарешті промовила:

– Скоро прийде! Сиди тут і чекай!

Ковзаючи по кризі, надійшла Маленька Мю. Примостилася поруч. До черевичків у неї були прив’язані металеві покришки від слоїків, щоб ліпше ковзали ніжки.

– Що ж, чекатимемо нових дивовиж! – мовила вона. – Я не проти, аби стало трохи світліше…

Збоку суходолу прилетіли, лопочучи крильми, дві старі ворони і сіли на дах купальні. Минали хвилини.

Раптом пушок у Мумі-троля на спинці настовбурчився. Затамувавши подих, він дивився, як над сутінковим небокраєм пробилося червоняве світло, потім згустилося у вузьку червону смужку, яка бризнула на кригу довгими променями світла.

– Ось воно! – зарепетував Мумі-троль. Підхопив угору Маленьку Мю й поцілував її у носика.

– Пхе, дурний! – пирхнула вона. – І навіщо стільки галасу!

– Воно прийшло! – не міг вгомонитися Мумі-троль. – Буде весна! Буде тепло! Усі прокинуться!

Він схопив чотири рибки, упіймані Вітрогонкою, і підкинув їх високо у повітря. Постояв на голові. Ще ніколи Мумі-троль не почувався таким щасливим!

Та зненацька крига знову потьмяніла.

Ворони змахнули крилами і поволі полетіли геть від моря. Вітрогонка попідбирала своїх рибок, а маленька червона смужка заповзла за край неба.

– Воно пошкодувало, що зійшло? – ледь не плакав Мумі-троль.

– Нічого дивного, якщо зважити, як безглуздо ти себе поводив! – фиркнула Маленька Мю і подалася геть, ковзаючи на своїх покришках від слоїків.

– Не хвилюйся, завтра прийде знову, – заспокоїла малого Вітрогонка. – І буде трохи більше, ніж нині. Десь таке, як скибка сиру.

З тими словами Вітрогонка спустилася під кригу, щоб набрати до каструльки морської води.

Звичайно, вона мала рацію. Нелегка то справа для сонця – взяти й викотитися на небо. Та все ж визнання чиєїсь правоти не рятує від розчарування.

Мумі-троль сидів, утупившись у кригу й відчуваючи, як на нього накочується хвиля люті. Як і всі сильні відчуття, вона зароджувалася десь у животі. Він почувався ошуканим.

Йому стало соромно, що наробив стільки галасу, ще й пообчіплювався за вушками золотими стяжками. А від того люті лише додавалося. Зрештою збагнув, що задля заспокоєння мусить вчинити щось нечуване, а ще ліпше – заборонене. І то негайно!

Мумі-троль зірвався на рівні ноги, потупотів помостом до купальні, а там підійшов просто до шафи і розчахнув дверцята навстіж. У шафі висіли купальні халати. Унизу лежав гумовий гемуль, якого ніколи не вдавалося надути. Усе, як і влітку, ось тільки на долівці шафи сидів ще хтось – крихітний, сірий та кудлатий, з видовженою мордочкою і витріщався на нього. Крихітка враз ожила, майнула повз нього, мов повів протягу, і зникла. Мумі-троль помітив тільки, як хвіст звірятка, схожий на чорну мотузку, шмигнув через поріг купальні. Хвостик зачепився за шпарку в дверях, але за мить істота вишарпнула його і зникла без сліду.

До купальні з баняком юшки у лапках увійшла Вітрогонка.

– Таки не втримався і відчинив шафу! – дорікнула вона.

– Там сидів лише якийсь старий щурик, – винувато пробелькотів Мумі-троль.

– То не щурик, – заперечила Вітрогонка, – а троль. Такий самий, як був колись і ти, перш ніж стати мумі– тролем. Такий вигляд мали мумі-тролі тисячу років тому…

Мумі-троль не знайшовся на відповідь. Почимчикував додому поміркувати над почутим.

Трохи згодом прийшла Маленька Мю позичити свічку та трохи цукру.

– Я чула про тебе неймовірні речі, – захоплено заторохтіла вона. – Ти випустив з шафи свого пращура! Кажуть, ви дуже схожі…

– Ет, помовч ліпше! – розсердився Мумі-троль

Він подався на горище на пошуки родинного фотоальбому. Зі сторінок на нього дивилися поважні мумі-тролі, сфотографовані здебільшого на ґанках або ж перед кахляними печами. І жодного схожого на троля з шафи.

«Тут, напевно, закралася якась помилка, – думав Мумі-троль. – Та істота не може бути моїм родичем».

Він поглянув на свого Тата, що спав глибоким сном. Лише ніс трохи чимось скидався на ніс тролика. Хоча, можливо, тисячу років тому?..

Раптом задзеленчала, поволі розгойдуючись, кришталева люстра, а на ній, під тюлем, щось ворушилося. Щось кудлате, маленьке з довгим чорним хвостом, що звисав з-поміж кришталевих підвісок.

– Це він, – прошепотів Мумі-троль. – Мій пращур оселився на люстрі у вітальні.

Однак з’ясування такого факту страху в нього не викликало. Малий уже почав звикати до зими-чарівниці.

– Як тобі ведеться? – запитав Мумі-троль стиха.

Троль зиркнув на нього з-поза тюлю і ворухнув вушками.

– Обережно, не розбий люстру, – вів далі Мумі-троль. – Це наш родинний спадок.

Троль схилив голівку набік, напружено дослухаючись.

«Зараз він щось скаже, – подумав Мумі-троль, водночас страшенно боячись, що його пращур ось-ось заговорить. – Ану ж він говоритиме чужою мовою, як оте звірятко з кошлатими бровами. Або розсердиться, зацокотить «радамса» чи щось схоже, а я нічого не зрозумію, і ми ніколи не зможемо познайомитися».

– Ш-ш-ш! – шикнув Мумі-троль. – Нічого не кажи!

«Може, таки й справді родич. Родичі, приїжджаючи на відвідини, буває, залишаються надовго. Пращур, то й назовсім може зостатися. Хтозна… Якщо зараз втратити обачність, він може не зрозуміти моїх добрих намірів і розсердитися. А тоді доведеться усе своє життя жити поруч із злостивим пращуром».

– Ш-ш-ш! – знову зашепотів Мумі-троль. – Тихо-ша!

Пращур похитав люстрою, але не озвався.

«Покажу-но я йому будинок, – подумав Мумітроль. – Мама неодмінно так би й зробила, якби до нас у гості завітав хтось із родичів».

Він узяв гасову лампу і посвітив на гарно намальовану картину, котра називалася «Чепуруля біля вікна». Троль витріщився на полотно і здригнувся.

Мумі-троль рушив далі до плюшевого дивана, освітив і його. Показав тролеві усі стільці по черзі, дзеркало і трамвайного вагончика з морської шумки – одним словом, усе найбільш варте уваги у будинку родини мумі-тролів.

Троль уважно приглядався, але вочевидь не розумів, про що йдеться. Зрештою Мумі-троль важко зітхнув, відставив гасову лампу на поличку кахельної печі.

Отут троль виявив жваве зацікавлення. Схожий на клубок сірого ганчір’я, він спустився з люстри і заходився досліджувати з усіх боків піч. Запхав голівку досередини, тицьнувся носом у попіл, надзвичайно зацікавився гаптованим шнуром для засувки і довго принюхувався до шпарки між піччю та стіною.

«Мабуть, правда, – схвильовано міркував Мумі-троль. – Я таки його родич! Бо ж мама розповідала, що наші предки мешкали за кахельними печами…»

Раптом задеренчав будильник, якого Мумі-троль завжди виставляв на той час, коли починали западати сутінки і найбільш праглося товариства.

Троль занімів і враз шугнув у піч, лише попіл закурівся, а за мить почав люто гримати засувкою.

Мумі-троль вимкнув дзвінок, прислухався – серце шалено гупало у його грудях. Але більше не чулося ані звуку.

Поодинокі клаптики сажі, спроквола кружляючи, випали з димаря, і ледь загойдався шнур від засувки.

Мумі-троль виліз на дах, щоб трохи заспокоїтися.

– Як знайомство з дідусем? – загукала Маленька Мю, яка з’їжджала неподалік з гірки на санчатах.

– Чудово! – гідно відповів Мумі-троль. – У родині з таким древнім родоводом, як наша, усі вміють поводитися ґречно.

Він раптом страшенно запишався, що має власного пращура. А ще його приємно під’юджувала думка, що у Маленької Мю немає жодного родового дерева, своєю появою на світ вона завдячує сліпому випадку.

Тієї ночі пращур Мумі-троля переставив меблі в цілому будинку. Нечутно. Але сила його була гідна подиву. Присунув диван до печі, перевісив усі картини.

Ті, які йому не сподобалися, повісив догори ногами. (А може, навпаки, саме вони найбільше припали йому до вподоби, хтозна…)

Жодна річ не залишилася на звичному місці, скажімо, будильник опинився у відрі на сміття. Натомість троль притягнув з горища купу старого мотлоху й згромадив його біля кахляної печі.

На те прийшла подивитися Вітрогонка.

– Мені здається, він створює собі домашній затишок, – сказала вона, потираючи носа. – Намагається спорудити надійний захист для свого помешкання, щоб ніхто йому не заважав.

– Але що скаже мама? – розгубився Мумі-троль.

Вітрогонка пересмикнула плечима.

– Навіщо було його випускати з шафи? – запитала вона. – Принаймні, цей троль нічого не їсть.

Дуже корисна риса і для нього, і для тебе. Спробуй поставитися до цього розважливо…

Мумі-троль мовчки кивнув.

Якусь мить він розмірковував, а потім заповз у нагромадження ветхих меблів, порожніх шухляд, рибацьких неводів, сувоїв паперу, старих кошиків та садового реманенту. Невдовзі Мумі-троль змушений був визнати, що там дуже затишно. Постановив собі, що спатиме у кошику з тирсою під поламаним кріслом-гойдалкою.

Правду кажучи, Мумі-троль ніколи не почувався по-справжньому в безпеці у напівтемній вітальні з порожніми очницями вікон. А сонна родина навівала на нього сум. Зате тепер, у вузькому закапелку між скринею, кріслом-гойдалкою та спинкою дивана, йому було дуже затишно й анітрохи не самотньо. Звідси він міг бачити крізь прочинені дверцята шмат темного простору всередині печі. Мумі-троль намагався не порушувати спокою свого пращура і мостити стіни своєї нової оселі дуже-дуже тихо.

Увечері він взяв до закапелка гасову лампу, лежав і прислухався, як вовтузиться у печі родич.

«Мабуть, отак мешкали наші предки тисячі років тому», – захоплено міркував собі Мумі-троль.

На якусь мить завагався, чи не гукнути у комин щось таке, що послужило би знаком таємного порозуміння з тролем, але згодом передумав, загасив лампу й скрутився клубочком, глибоко зарившись у тирсу.

 

Т. Янсон. «Комета прилітає». Розділ 1-2

Т. Янсон. «Комета прилітає». Розділ 3

Т. Янсон. «Комета прилітає». Розділ 4

Т. Янсон. «Комета прилітає». Розділ 5

Т. Янсон. «Комета прилітає». Розділ 6

Чашки для вчителів з різних предметів (Інтернет-магазин Tovarik.com.ua)

Чашки для вчителів з різних предметів (Інтернет-магазин Tovarik.com.ua)


Украинский сайт для родителей и детей Mamabook.com.ua.
Копирование материалов разрешено только с открытой ссылкой на наш портал!

В Гугле есть! / В Yahoo есть! / В Bing есть! / В Ask есть!


Вернуться в раздел: "От 6 и старше"
Вернуться на: Главную страницу