Т. Янсон. «Зима-чарівниця». Розділ 3

13.06.2018

книги, учеба, школа, чтение, читает

 

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Велика Холоднеча

Годинники знову зацокали. Мумі-троль завів усі годинники в будинку, щоб не почуватися надто самотнім. Але лік часу він втратив, тож виставив різні години – ану ж котрась виявиться правильною. Годинники почергово вибамкували години, інколи дзвенів будильник – ці звуки розраджували його. Та все ж Мумі-троль не міг забути найжахливішого – сонце більше не сходило. І це правда: вранішній сірий присмерк поволі переходив знову у довгу зимову ніч, а сонце навіть не з’являлося. Просто зникло, може, закотилося у космос? Спочатку Мумі-троль відмовлявся вірити у таке. Він довго чекав. Кожного дня сходив до моря, сідав на березі і чекав, повернувшись мордочкою на схід. Однак нічого не відбувалося. Тоді повертався додому, щільно зачиняв віконечко горища і запалював на поличці кахельної печі довгу низку свічок. Той, що мешкав під посудною шафкою, так і не прийшов попоїсти, очевидно, жив своїм дуже таємничим і надзвичайно важливим життям.

У морі кригою сновигала Мара, поринувши у власні думки, які нікому не було під силу розгадати, а в купальні у шафці за халатами зачаїлося щось небезпечне. Що поробиш? Таке теж трапляється, хоч і не знати чому, і нічим тут не зарадиш…

Мумі-троль знайшов на горищі коробку з глянцевими листівками й зачаровано, з тужним захопленням розглядав барви літа. Чого на них лиш не було: квіти, сходи сонця, маленькі автомобілі з кольоровими колесами. Блискучі розкішні листівки нагадали йому про втрачений світ.

Спершу Мумі-троль розклав їх на підлозі у вітальні, а потім здогадався наклеїти на стіни. Він клеїв поволі та старанно, щоб заняття вистарчило надовго, а найгарніші листівки почепив над маминим ліжком. Мумі-троль дійшов аж до дзеркала, коли помітив, що зникла велика срібна таця. Вона завжди висіла ліворуч від дзеркала на стрічці, вишитій червоним хрестиком. Тепер залишилася тільки стрічка та темний овал на шпалерах.

Мумі-троль дуже схвилювався, бо знав, як Мама любила цю тацю. То була родинна реліквія, яку ніколи не брали до вжитку, і лише її єдину з-поміж усіх речей начищали до блиску напередодні Купала.

Стурбований Мумі-троль обшукав увесь будинок, але таці ніде не знайшов. Зате зробив відкриття, що зникло іще чимало речей: подушки і ковдри, мука і цукор, навіть каструлі. Навіть вишита трояндочками шапочка, якою накривали кавник, щоб не вистигав.

Мумі-тролеві стало дуже прикро, бо відчував свою відповідальність перед родиною, яка мирно спала. Спершу він запідозрив у злодійстві того, що мешкав під посудною шафкою, потім Мару і те страшне, що поселилося за халатами у купальні. Зрештою, поцупити речі міг будь-хто, бо зиму населяли дивовижні істоти, що поводилися дуже загадково.

«Треба запитати Вітрогонку, – подумав Мумі-троль. – Щоправда, я хотів покарати сонце й не виходити з дому, доки воно знову не з’явиться на небі, однак це важливіше…»

Вийшовши у сіру сутінь днини, Мумі-троль побачив перед ґанком чужого білого коня, що зорив на нього блискучими очицями. Мумі-троль боязко привітався, але кінь навіть не ворухнувся.

Тоді Мумі-троль збагнув, що кінь зроблений зі снігу. За хвоста правила мітла з дровітні, а замість очей виблискували уламки дзеркальця. Він побачив своє відображення у тих очах і налякався. Тому зробив добрячий гак і квапно потупцяв униз попри кущі жасмину.

«Якби ж тут був хтось із моїх давніх друзів, – думав Мумі-троль. – Звичайний, буденний, а не загадковий. Якби ще хтось прокинувся і не міг збагнути, що з ним і де він… Я б тоді сказав: «Агов! Як жахливо холодно, правда? Який бридкий цей сніг! Бачив, на що стали схожі кущі жасмину? Пригадуєш, улітку…» Ну і так далі…»

Вітрогонка сиділа на поруччі містка і співала: Вітрогонка звуся я, ліплю зі снігу я коня.

Рвоне галопом дикий кінь по кризі у морозну синь.

А верхи на коні надвечір помчить Велика Холоднеча…

Далі йшов незрозумілий приспів.

– Про що це? – розгублено запитав Мумі-троль.

– Про те, що увечері ми наберемо з річки води й обіллємо коня, – відповіла Вітрогонка. – Уночі він замерзне на кригу, а коли надійде Велика Холоднеча, помчить геть і ніколи більше не повернеться.

Мумі-троль помовчав якусь мить, а тоді озвався:

– Хтось виносить речі з нашої хати.

– Це ж добре, – бадьоро сказала Вітрогонка. – Навколо тебе надто багато речей. Тих, про які пам’ятаєш, і тих, про які мрієш…

І знову заспівала.

Мумі-троль відвернувся і пішов геть. «Вона мене не розуміє», – подумав він. Услід йому линула тріумфальна пісня.

– Співай собі, співай! – буркотів Мумі-троль, ковтаючи гіркі сльози. – Співай про свою гидку зиму з чорною кригою та непривітними сніговими кіньми, про всіх отих дивакуватих істот, котрі навіть носа не витикають зі своїх схованок!

Він тупцяв до виходу з Долини, люто копаючи сніг; сльози замерзали на самому кінчику носа. І раптом Мумі-троль заспівав свою пісню.

Він голосно викрикував слова своєї пісеньки, щоб їх почула Вітрогонка і теж розсердилася.

Ось такою злою була його літня пісня:

Гей ви, звірі пітьми, що снуєте усюди незримо.

Ви сонце украли, щоб стало так сіро і зимно.

Страшенно самотній, бреду собі, втомлені ніжки,

І згадую лагідне море, дерева й доріжки

До ясно-блакитного ґанку в квітучій Долині!

Не хочу я жити в засніженій мертвій країні!

– Коли на небі з’явиться сонце і простягне до вас своє проміння, побачите, якими недобрими ви були! – вигукував Мумі-троль, уже не турбуючись про дотримання рими.

Тоді я оселюся в соняшнику,

І буду качатись по теплім піску,

Весь день зазиратимуть в вікна мої зелені дерева, бджоли й джмелі,

І небо блакиттю засяє в вікні.

А сонечко жовте, як помаранча, світитиме тільки мені!

Коли Мумі-троль доспівав до кінця свою задерикувату пісеньку, довкола запала моторошна тиша.

Він завмер і прислухався, але ніхто йому не суперечив.

«Зараз, напевно, щось трапиться», – подумав він, хапаючи дрижаки.

І справді, трапилося.

Хтось котився униз схилом пагорба, здіймаючи вихори снігу навколо себе і репетуючи:

– Геть з дороги! Бережись!

Мумі-троль завмер, вибалушивши очі.

Просто на нього летіла срібна таця зі зниклою шапочкою-ковпаком на кавник.

«Не інакше, як Вітрогонка облила їх водою з річки, – з жахом подумав Мумі-тролль, – а тепер і таця, й шапочка ожили і втікають щодуху, щоб ніколи більше не повернутися!»

Зіткнення було неминучим. Мумі-троль відлетів убік, глибоко зарившись у сніг, а десь унизу чувся сміх Вітрогонки. До нього враз долучився інший сміх… Так сміятися могла лише одна-єдина істота в усьому світі.

– Маленька Мю! – загорлав Мумі-троль з ротом, напханим снігом.

Він виборсався з кучугури, не тямлячись від щастя. Зі снігу дійсно визирала Маленька Мю. Вона вирізала у кавниковій шапочці дірки для голови та рук, а там, де мав бути живіт, цвіла вишита троянда.

– Маленька Мю! – тішився Мумі-троль. – О, якби ти знала… Усе зовсім не те… так самотньо… А пригадуєш, улітку…

– Зараз зима, – урвала його Маленька Мю, витягаючи зі снігу срібну тацю. – Гарно беркицьнулася, правда?

– Я прокинувся і не міг заснути, – не слухаючи її, оповідав Мумі-троль. – Двері не відчинялися, сонце зникло, і навіть той, хто мешкає під посудним столиком…

– Так-так, усе зрозуміло, – весело підхопила Маленька Мю. – А потім ти обклеїв усі стіни глянцевими листівками. Дуже на тебе схоже… Цікаво, чи зможе таця ковзати швидше, якщо її натерти воском?

– Непогана ідея! – озвалася Вітрогонка.

– По кризі, напевно, летітиме ще швидше, – висловила здогад Маленька Мю. – Якщо у будинку Мумі-тролів знайдеться добре вітрило.

– І якщо не стихне вітер, – додала Вітрогонка.

Мумі-троль замислено подивився на обох, а тоді стиха сказав:

– Можете позичити мій сонячний тент.

По обіді ніс Вітрогонки відчув, що насувається Велика Холоднеча.

Вона облила снігового коня водою з річки і наносила до купальні дров.

– Не виходьте нині з хати, – порадила своїм помічницям. – Бо вона ось-ось надійде.

Невидимі мишки закивали головами, а у шафі щось схвально зашаруділо. Тоді Вітрогонка подалася надвір, аби попередити решту.

– Не хвилюйся, – заспокоїла її Маленька Мю. – Як тільки мороз почне щипати за пальці, я відразу заховаюся в купальні. А Мюмлю завжди встигнемо прикрити соломою…

І крихітка помчала кригою на своїй срібній таці.

Вітрогонка попрямувала далі, в Долину. По дорозі їй стрінулося білченя з гарним хвостиком.

– Сьогодні увечері заховайся у дуплі, бо ось-ось прийде Велика Холоднеча, – застерегла вона малюка.

– Гаразд, – погодилося білченя. – Ти не бачила часом шишку, яку я заховав десь тут поблизу?

– Ні, не бачила. Пообіцяй не забути про те, що я тобі щойно сказала.

Не виходь з дупла, коли посутеніє. Це дуже важливо!

Білченя неуважно кивнуло.

Вітрогонка рушила до будиночка Мумі-тролів, видряпалася мотузяною драбиною на дах, відчинила віконце на горище і покликала Мумі-троля.

Він саме лагодив купальну одежину родини, загниваючи дірки червоною бавовняною ниткою.

– Я хотіла лише попередити, що насувається Велика Холоднеча! – гукнула Вітрогонка.

– Ще більша? – запитав Мумі-троль. – Які ж ті холоднечі бувають?

– Ця найлютіша, – пояснила Вітрогонка. – Вона прийде просто з моря, коли спадуть сутінки і небо стане зеленим.

– Це жінка? – здивувався Мумі-троль.

– Так, до того ж дуже вродлива. Але остерігайся дивитися їй у вічі, бо замерзнеш на крижинку. Станеш схожим на хрусткий хлібець, і будь-хто зможе поламати тебе на маленькі шматочки. Тому увечері не виходь з будинку.

З тими словами Вітрогонка подалася геть.

Мумі-троль зійшов у льох, наповнив водою паровий котел, понакривав ковдрами свою сонну родину, а тоді завів усі годинники і покинув будинок.

Йому кортіло побачити Крижану Пані.

Коли Мумі-троль зійшов униз, до купальні, небо зблідло і почало набирати зеленкуватої барви. Вітер заснув, сухі мертві стебла осоки завмерли непорушно біля берега.

Він прислухався. Здавалося, сама тиша дуже тихенько щось собі наспівує. А може, крига, що чимраз тугіше сковувала море.

У купальні було тепло, на столі стояв блакитний чайник Мумі-мами.

Мумі-троль сів у плетене садове крісло.

– Коли вона прийде? – запитав він.

– Скоро, – відказала Вітрогонка. – Але ти не турбуйся…

– Я не турбуюся про Крижану Пані, турбуюся про інших. Про тих, кого зовсім не знаю. Скажімо, про того, хто мешкає під посудним столиком. Чи у моїй шафі – он там, у кутку. Чи про Мару, котра лишень знає, що мовчки витріщатися.

Вітрогонка замислено потерла носика.

– Бач, – мовила вона, – чимало таємничого і дивовижного трапляється лише взимку, а не влітку, восени чи навесні. Тоді з’являються розмаїті нічні створіння, яким ніде нема притулку. Мало хто вірить у їхнє існування. Увесь рік вони ховаються від сторонніх очей, коли ж оповитий спокоєм навколишній світ стає білим, ночі довгими, а все живе впадає у зимовий сон, виходять зі своїх сховків.

– Ти їх знаєш? – поцікавився Мумі-троль.

– Лише декого. Скажімо, отого, що мешкає під посудним столиком, знаю дуже навіть добре. Однак він ревно оберігає свої таємниці, тож я не зможу вас познайомити.

Мумі-троль пхнув лапкою ніжку стола і зітхнув:

– Зрозуміло, аякже. Але я не хочу жити серед таємниць! Що ж це за життя: потрапляєш у цілком новий для себе світ, а ніхто й не поцікавиться, звідки ти взявся і як жив раніше! Навіть Маленька Мю не бажає розмовляти про справжній світ.

– Нікому не відомо, який світ справжній, а який – ні, – сказала Вітрогонка, притиснувшись носом до шибки. – Он вона вже йде…

Маленька Мю розчахнула двері й шпурнула на підлогу срібну тацю, яка задзвеніла, падаючи.

– З вітрилом цілком незле, але тепер мені потрібна муфта, – заявила вона. – Скільки б я не кроїла, з шапки– грілки твоєї мами ніколи не вийде муфта. У такому вигляді, як зараз, її навіть їжакові-переселенцеві не подаруєш[7].

– Воно й видно, – Мумі-троль похмуро зиркнув на шапочку-грілку, якою Мумі-мама накривала кавник чи яйця до сніданку.

Маленька Мю пожбурила шапочку на підлогу, а одна з мишок-невидимок миттю викинула її до пічки.

– То що, скоро вона вже прийде? – нетерпеливилася Маленька Мю.

– Гадаю, так, – поважно відповіла Вітрогонка. – Ходімо поглянемо!

Вони вийшли на поміст купальні, витягнувши носики до моря.

Нічне небо мерехтіло зеленавими переливами, увесь світ, здавалося, був зроблений з тонкого скла. Навколо панувала непорушна тиша, великі яскраві зорі блищали над їхніми головами, віддзеркалюючись у лискучій крижаній поверхні моря. Було жахливо холодно.

– Так, – кивнула Вітрогонка, – вона вже йде. Повертаймося до хати…

Мишки покинули забави й притихли під столом.

Ген далеко кригою простувала Крижана Пані. Вона була біла, немов стеаринова, та якщо дивитися на неї через шибку праворуч, то здавалася рожевою, а якщо праворуч – то ясно-зеленою.

Раптом Мумі-троль відчув, що шибка стала такою холодною, аж йому заболів ніс, і він налякано відсахнувся.

Товариство сиділо навколо пічки, очікуючи приходу Крижаної Пані.

– Не дивіться туди, – порадила Вітрогонка.

– Ой, щось шкряботиться у подолі моєї спідничини, – сполошилася Маленька Мю, глянувши собі на коліна, але нічого там не побачивши.

– То мої налякані мишки, – пояснила Вітрогонка. – Не ворушися, вони зараз підуть собі…

У ту мить Крижана Пані пройшла повз купальню. Можливо, вона зазирнула досередини крізь вікно, бо враз потягло холодом, а розпечена до червона залізна пічка зблідла. Невдовзі усе минулося. Невидимі мишки засоромлено зістрибнули з колін Маленької Мю, усі кинулися до вікна.

Крижана Пані стояла біля самого берега, порослого осокою, спиною до купальні, нахилившись над чимось у снігу.

– Там білченя, – сказала Вітрогонка. – Воно забуло, що треба сидіти вдома…

Крижана Пані схилила своє вродливе обличчя над білченям і знічев’я почухала його за вушком. А воно заворожено дивилося на неї, просто у холодні блакитні очі Пані. Крижана красуня усміхнулася і пішла далі.

А бідолашне білченя залишилося лежати догори лапками, застигле й скоцюрблене.

– Біда, – понуро буркнула Вітрогонка, натягаючи на голову шапку.

Вона відчинила двері, хурделиця увірвалася досередини. За якийсь час Вітрогонка повернулася і поклала білченя на стіл.

Невидимі мишки вмить принесли гарячої води, загорнули бідолаху в теплий рушник, але марно. Лапки його так само сумно стирчали догори, вусики навіть не здригнулися.

– Воно зовсім мертве, – діловито констатувала Маленька Мю.

– Принаймні побачило щось прекрасне перед смертю, – мовив тремтячим голосом Мумі-троль.

– Твоя правда, але зараз воно однаково нічого не пам’ятає, – заперечила Мю. – А я маю намір зробити собі теплу муфточку з його хвоста.

– Не смій! – обурився Мумі-троль. – Хвостик зостанеться разом з ним у могилці. Ми ж поховаємо білченя, правда, Вітрогонко?

– Гм, – відповіла Вітрогонка. – Невідомо, чи велика втіха мертвому від його хвоста…

– Не кажи раз у раз, що білченя мертве. Будь ласка! – попросив Мумі-троль. – Це так жахливо.

– Якщо хтось мертвий, то мертвий, – лагідно пояснила Вітрогонка. – Оце білченя з часом стане землею. А згодом на тому місці виросте дерево, по якому гасатимуть нові білченята. Хіба ж то так сумно?[8]

– Може, й ні, – змушений був погодитись Мумі-троль, шморгаючи носом. – Та у будь-якому випадку завтра його треба поховати, неодмінно разом з хвостом. Слід влаштувати пристойний похорон!

За ніч купальня дуже вихолола. Хоч вогонь усе ще горів у пічці, однак було помітно, що невидимі мишки втомилися. Під покришкою кавника, якого Мумі-троль приніс із дому, утворилася смужка криги.

Мумі-троль, зрештою, відмовився від кави на знак трауру за білченям.

– Мусиш мені дати мій купальний халат, – сказав він урочистим тоном. – Мама казала, що на похоронах усі мерзнуть…

– Відвернися і полічи до десяти, – звеліла Вітрогонка.

Мумі-троль відвернувся до вікна, почав лічити.

Коли дійшов до восьми, Вітрогонка уже зачинила двері до шафи і простягнула йому блакитний купальний халат.

– О, ти пам’ятала, що мій халатик блакитного кольору, – зрадів Мумі-троль.

Він запхав лапки до кишень, але сонячних окулярів там не виявилося, натомість знайшлося трохи піску та білий кулястий камінець. Мумі-троль стиснув камінчик у лапці. У його округлості немов причаїлося літо, здавалося, камінець ще навіть зберігав тепло сонячного проміння.

– У тебе такий вигляд, наче ти помилився і прийшов не на ту гостину, – шпигнула його Маленька Мю.

Мумі-троль навіть не глянув у її бік.

– То ви йдете на похорон чи ні? – запитав він суворо.

– Звичайно, йдемо, – потвердила Вітрогонка. – То було не таке вже й погане білченя.

– Особливо його хвостик, – додала Мю.

Вони загорнули білченя у стару купальну шапочку і вийшли на колючий мороз.

Сніг поскрипував під їхніми лапами, а з рота вихоплювалися клуби морозяної пари. Носи так задеревіли, що навіть наморщити їх не вдавалося.

– Але ж міцно хапає! – захоплено вигукнула Маленька Мю, стрибаючи по кризі.

– Може, ти б стрибала не так жваво, – дорікнув Мумі-троль. – Усе ж похорон, а не розвага!

Він не міг глибоко дихати, бо морозне повітря перехоплювало подих.

– Я ніколи не знала, що у тебе є брови, – зацікавлено приглянулася до Мумі-троля Маленька Мю. – Вони побіліли, і вигляд у тебе ще кумедніший, ніж звичайно…

– То мороз начепив брови, – суворо зауважила Вітрогонка. – А тепер помовч, бо ні ти, ні я нічогісінько не тямимо в похоронах.

Мумі-троль від тих слів повеселів. Він приніс білченя до свого будинку і поклав перед сніговим конем. Потім видряпався мотузяною драбиною, заліз через вікно і опинився у теплій сонній вітальні. Мумі-троль перетрусив усі шухляди, перевернув усе догори дном, але не знайшов того, чого шукав. Тоді підійшов до маминого ліжка і прошепотів своє запитання їй на вушко. Мама зітхнула, перевернулася на інший бік. Мумі-троль знову зашепотів.

І ось нарешті Мама з глибоким усвідомленням своєї ролі берегині традицій заговорила крізь сон: «Жалобні стрічки… у моїй шафі… на верхній поличці… праворуч…» За мить вона уже знову поринула у глибокий зимовий сон.

Мумі-троль витягнув зі сховку під сходами розкладну драбинку, добрався до горішньої полиці у маминій шафі, де знайшов пачку з усіляким непотребом, який іноді теж може придатися: чорні жалобні стрічки і золоті стрічки для великих банкетів, ключі від будинку і колотило для розбивання бульбашок у шампанському, клей для порцеляни і запасні латунні кульки до ліжок…

Мумі-троль повернувся до друзів з пов’язаним чорною стрічкою хвостом.

Вітрогонці він почепив на шапочку маленьку чорну кокарду. А Маленька Мю категорично відмовилася від будь-яких жалобних декорацій.

– Не вважаю доречним демонструвати своє горе чор– ною кокардою! – заявила вона.

– Якщо у тебе справді горе, я ладен погодитися з тобою, – ущипливо відказав Мумі-троль. – Але ж у тебе його немає…

– Твоя правда, – погодилася Маленька Мю. – Я не вмію сумувати. Лише веселитися або сердитися! Хіба допоможе білченяті мій смуток? А розсердившись, скажімо, на Крижану Пані, я могла б її укусити за ногу. Тоді б вона добре подумала, перш ніж чухати за вушком білченят лише за те, що вони такі милі та пухнасті.

– Щось у цьому є, – мовила Вітрогонка. – Але й Мумі-троль, як не дивно, має рацію. Що робимо далі?

– Я викопаю ямку у землі. Ось тут гарна місцинка, де улітку ростуть ромашки.

– Але, мій маленький любий друже, – з тугою в голосі заперечила Вітрогонка, – земля замерзла на кістку. У неї навіть коника-стрибунця не закопаєш!

Мумі-троль безпорадно дивився на неї й мовчав. Усі мовчали. Саме в ту мить сніговий кінь нахилив свою білу голову й обережно понюхав білченя, запитально поглянув своїми очима-люстерками на Мумі-троля, спроквола помахуючи хвостом-мітлою.

Водночас заграла на флейті сумовиту мелодію одна з невидимих мишок. Мумі-троль вдячно кивнув. Тоді сніговий кінь підняв білченя (разом з купальною шапочкою, хвостиком та усім решта) собі на спину, і процесія рушила до берега моря.

Вітрогонка співала оду білченяті:

Маленьке білченятко на світі цім жило, хоч трішечки дурненьке, зате таке тепленьке й пухнастеньке було.

Тепер воно холодне, не скаче без мети, лиш хвостик в нього гарний, такий гарненький хвостик – очей не відвести.

Кінь, відчувши під копитами твердь криги, труснув головою, зблиснув очима. Раптом підстрибнув від радості й поскакав уперед галопом. Невидима мишка враз утяла веселу та жваву мелодію. Сніговий кінь летів з білченям на спині, зникаючи у далечі, аж доки перетворився на крихітну цятку на видноколі.

– Не знаю, чи те, що відбулося, на добре, – занепокоївся Мумі-троль.

– Ліпше й бути не могло, – заспокоїла його Вітрогонка.

– Могло, – пирхнула Маленька Мю. – Якби я забрала собі на муфточку його чудовий хвостик…

 

Т. Янсон. «Комета прилітає». Розділ 1-2

Т. Янсон. «Комета прилітає». Розділ 3

Т. Янсон. «Комета прилітає». Розділ 4

Т. Янсон. «Комета прилітає». Розділ 5

Т. Янсон. «Комета прилітає». Розділ 6

Чашки для вчителів з різних предметів (Інтернет-магазин Tovarik.com.ua)

Чашки для вчителів з різних предметів (Інтернет-магазин Tovarik.com.ua)


Украинский сайт для родителей и детей Mamabook.com.ua.
Копирование материалов разрешено только с открытой ссылкой на наш портал!


Вернуться в раздел: "От 6 и старше"
Вернуться на: Главную страницу